Євген глянув на молоду дружину начальника і серце його прискорено за...

Час прочитання: 5 хвилин(и)

Євгену тридцять п’ять років, а з них він 20 років вже спокійно їздить за кермом. Одного разу на новесенькій Волзі він чекав Миколу Семеновича. Машина йому дісталися через чого роботу.

Євген возив головну людину фірми, йому 52 роки, він одружений двічі, а останнє весілля було буквально місяць тому. Усі працівники дуже жваво обговорювали цей шлюб, адже подейкували, що дружині Семеновича всього 30 років, але сам Євген і гадки не мав, що це за жінка, він навіть уявити не міг, що це його однокласниця Валентина.

Микола Семенович — справжній начальник. Статний чоловік, видно, що має гарний апетит, адже які сорочки не одягне, живіт все одно випирає, а його дружина тендітна красуня.

– Доброго ранку, – сказала Валентина водієві, сівши тихенько у автівку.

Євген у відповідь кивнув, не повертаючись, і неголосно відповів: – Ранок добрий.

Семенович нічого не сказав про те, що їхатиме з дружиною, але Євген вирішив, що це не його справа щось перепитувати.

– У райцентр їдемо на комбінат, – наказав бос.

Жінка навіть не впізнала Євгена, але вона зовсім і не дивилася на нього, адже під час поїздки вона всю дорогу розмовляла з чоловіком, який явно закохався в неї.

Вони разом виглядали досить смішно, адже Валя була прекрасною красунею, у якої взагалі немає недоліків: прекрасний смак одягу, почуття стилю, манери, зовнішність — наче ангел. А ось, Микола Семенович був вже лисим, мав велике пузо, три підборіддя, та не завжди гарно одягався, часто міг дозволити собі одягнути навіть не свіжі шкарпетки. По суті, все, що він мав — це хороша робота за яку ще краще платять. Тому, він і мав величезну квартиру у центрі, власного водія, розкішну дачу і багато грошей на книжці — одним словом він був чоловіком мрії будь-якої жінки, що жила у 80-ті.

Євген не знав де його начальник познайомився з Валею, але його боліло те, що вона вийшла заміж.

Жінка впізнала свого однокласника тільки тоді, коли вже під’їхали до райцентру, але вона не промовила жодного слова. Просто почала мило посміхатися і дала зрозуміти, що впізнала його, а потім пішла зі своїм чоловіком по справах.

Цілий день Євген крутився біля своєї залізної красуні, натішитися не міг, що має честь їздити на такій красі, тому кожну пилинку з неї здував. Він пішов на обід до сільської їдальні, адже начальник досі не прийшов, потім вирішив купити собі газету і зайняти себе читанням, вже майже задрімав, але він прокинувся від брязкання бічних дверей машини.

– У місто, негайно! Бігом! — прокричав Семенович.

– Немає потреби бігом, – у нас колеса хороші на них і поїдемо, – дуже спокійно відповів Євген.

– Я тебе дуже прошу, їдь вже, хутко! Моїй Валентинці погано, а тутешнім лікарям я взагалі не довіряю, — сказав шеф.

Євген здалеку побачив фельдшера, що вів під руку Валю, тому кинувся йому допомагати.

– Що сталося? – із тремтячим голосом запитав Євген.

– Тутешні кажуть, що це скоріш за все ниркові кольки, – відповів Семенови, – взагалі не питай того чого не треба! Їдь! Нумо врятуймо мою зірочку.

Євген побачив, що Валентині геть кепсько, адже вона була біліша від сметани і ставала якоюсь зеленою, то жовтою і помчав, але з’їхав з траси.

– Куди ти поїхав? – заволав бос.

– Повірте, що цією дорогою значно швидше!

– Тоді, добре! Може вийде вчасно приїхати!

Валентин Семенович ледь не плакав, постійно обіймав свою дружину, гладив її та благав про те аби вона трималася і терпіла.

Нарешті вони доїхали до лікарні, а там і подбали про Валю, проте її чоловік наполягав на тому, аби її перевезти у обласну лікарню, бо вважав, що там медицина на кращому рівні, що саме там його знайому будуть краще дбати про неї.

Все ж, він вмовив лікарів перевести її у іншу лікарню і вони поїхали. Дорога була не найкращою, бо їхали через ліс, а там багато гілочок, ямок та інших перешкод, але Євген взагалі не зважав на це, він дивився на Валентину і згадував, як ще у далекому 10 класі пішов у похід з однокласника, там він і закохався у дівчину, але боявся сказати їй про це, адже думав що не вартий тієї прекрасної дівчини.

Похід був прекрасним, всі постійно сміялися і жартували, та коли вони вже йшли додому, то Валя не дійшла останні 3 кілометри, адже підвернула ногу. Всі пропонували покинути Валю одну, а самим йти шукати людей, як можуть допомогти, проте Євген сказав, що це не хороший варіант вирішення ситуації. Просто підійшов до Валі, підняв її та поніс на руках. Інші хлопці пропонували допомогу, що ніби теж можуть понести дівчину, адже одному постійно всі 3 кг на руках нести людину досить важко, але Євген не погоджувався.

Так, він робив маленькі перерви, адже всім хочеться пити у спеку, але він поводився, як справжній лицар, а в його голові прокручувалася лише одна фраза: — Кохан, прошу тебе, потерпи, нам залишилося зовсім мало йти.

Згодом, був випускний вечір, він просто розчинився у почуттях до дівчини, але так і не наважився їй про це сказати. Хтозна, можливо зараз все було б інакше, аби тоді Євген набрався сміливості і розповів про свої наміри.

Вони не бачилися понад 15 років, а зараз він везе її в лікарню, одружену жінку, але таку прекрасну.

Коли вони вже доїжджали до лікарні, то бос сказав:

— Я безмежно вдячний тобі за підтримку та допомогу, я тобі ніколи цього не забуду! Щиро вдячний!

Наступного дня Євген мав не приємну ромову з головним механіком:

-Євгене, ти що з глузду з’їхав? Як так їздити на новесенькій машині? Вона вся побита, подряпана! Ти що сідав п’яним за кермо? Це ж державне, а не твоє! Все, маєш догану!

–  Яке п’яний? Я взагалі не вживаю алкоголю і Ви це дуже добре знаєте!

– Ось власне, знаю, що ти не п’єш! Тому і дивуюся, як це ти так примудрився, найдосвідченіший водій у нас, а так нищиш новесеньку машину, ти ж спочатку її цілував.

– Дорогу хотів скоротити.

– А машину-то навіщо псувати?

Євгену забило повітрям легені. Він не міг промовити і слова, адже не міг розповісти про те, як він хотів врятувати життя дружини свого боса. Євген не хотів говорити, аби ніхто навіть не здогадався про його тонкі почуття до цієї жінки.

– Ну що ж, я тут за тебе вступався, але нічого не вийшло. Наш генеральний ось що сказав. Короче, ти маєш відновити Волгу за свої кошти, а на це все тобі дається всього лиш тиждень, якщо не встигнеш, то підеш працювати на завод.

-Генеральний, точно Семенович? Мій начальник, правильно? — перепитав Євген.

– Так, він, Микола Семенович – наш генеральний директор.

– Гаразд, – відповів Євген і розгублено покинув кабінет головного механіка.

Вже за 5 днів Волга була, як новенька, Євген ремонтував її сам і витрачав свої гроші. Здав машину, його роботу удобрили, але ніхто не розумів чому він подав заяву на звільнення за власним бажанням, адже робота хороша.

А яким здивованим був Микола Семенович, як побачив цю заяву, то сказав так:

-От, невдячний! Нехай ходить задоволений, що я йому за Волгу не впаяв ще державний штраф! Так, просто, відремонтував, бо ж сам винний, як так їздити?

Сам Євген не хотів нічого нікому пояснювати. Він лише думав про те, як такі люди можуть жити, адже не вміти бути щирим — це так важко.

Євген пішов з роботи і більше не хотів бачити того чоловіка.

А ви б на місці Євгена звільнилися б з роботи?

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector