Я не могла змиритися з втратою коханих людей! Та ще й сусіди масла до вогню підливали. В усьому звинуватили мене, ще й чорною вдовою прозвали…

Дорога до рідного дому, до рідного міста, де я народилася і виросла, для мене назавжди закрита!

А все це через моїх злісних сусідів! Кілька років тому вони прозвали мене чорною вдовою. Тепер мало не всі мешканці Вінниці мене так звуть.

Все почалося, коли мені було 18 років. В той період я познайомилася з хлопцем, якого вважала своєю долею, своїм ідеалом.

Наші стосунки так красиво зароджувалися. Ми були майже нерозлучні: ходили на романтичні побачення, гуляли містом до світанку, дарували одне одному подарунки та не могли розлучитися не на один день.

Не минуло й кількох місяців, як коханий освідчився мені в коханні і запропонував мені свою руку і серце. Ну, як я могла йому відмовити?!

З нетерпінням чекала на нього наступного вечора. Хотіла познайомити його зі своїми батьками, але він так і не приїхав. Я обірвала телефон коханого сотнею дзвінків, але жодної відповіді так і не отримала.

Зранку мені зателефонували з поліції.

– Ви Оксана?

– Так, це я.

– Ваш хлопець потрапив в аварію. Ми побачили пропущені виклики з Вашого номера, тому й передзвонюємо.

– Як в аварію?! Що з ним? Де він? Я зараз же приїду. Він в порядку?

– Нам дуже шкода, але…. травми були несумісні з життям.

Я довго не могла оговтатися після того, що сталося. У невеличкому містечку, де я мешкала, швидко поповзли чутки. Друзі перешіптувалися, багато хто заспокоював мене, але й були ті, хто стояв осторонь.

Минуло два роки і я познайомилася з Володимиром. Вже не було тої романтики, як вперше, але була інше. Наші стосунки ми будували на дружбі, і згодом вона переросла у почуття.

Ми одружилися і я переїхала до чоловіка в інше місто. Прожили рік, але з дітьми не поспішали. І тут сталося те, що називають вирок. У чоловіка виявилася хвороба, від якої немає ліків. Почалося тривале лікування, але недуга швидко прогресувала. За короткий час його не стало.

Я дуже важко пережила цю втрату. Не розуміла й досі не розумію, як так сталося, що за своє коротке життя стільки горя. Ще важче було, коли повернулася до батьків. Сусіди й друзі від мене швидко відвернулися.

Коли я виходила до магазину, то бачила, як на мене, презирливо дивилися люди, наче я винна у всіх бідах. Але останньою краплею мого терпіння став випадок, коли я побачила, як сусідка наказувала своїй дочці не водитися зі мною. Вона казала: “Не водись із нею, погано закінчиш”.

У мене сльози не висихали з очей, я ніяк не могла заспокоїтись, аж доки не вирішила переїхати туди, де мене не знають.

Знайшла роботу, батьки допомогли винайняти квартиру і я почала жити. Я розумію, що їхати додому мені важко, а зважитися на нові стосунки я ще не готова. Можливо, коли пройде час, біль стихне і я нарешті зустріну того, з ким проживу все своє життя. А поки, працюю й прагну стати самостійною, щоб принаймні сама могла оплачувати своє житло.

Що Ви думаєте про всю цю історію?

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Завантаження...
Думки навиворіт

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector