Ми з чоловіком завжди готуємось до свят заздалегідь. Любимо колядників і посипальників. Ходили самі до людей, приймали їх в себе, діти ходять так наші й онуки. Здається, що це все було вчора.
Надворі ніч, вітер зі снігом аж виють. Засипають ті стежки, які щойно прочистили. Ще темно, а у вікно вже стукають посипальники.
Мама з татом не сплять, уже чекають гостей. На столі накладені цукерки, горіхи, яблука і пироги. Лежать монети, а тато ще десь ховає паперові і карбованці для похресників. Для нас, дітей, то були шалені гроші! Татова зарплата була 45 карбованців, а бабусина пенсія — 12. Хоча її лише недавно почали видавати колгоспникам… Мама теж має якусь зарплату, бо працює десь в конторі, каже, що бідує.
— Дозвольте засівати! — лементує гурт засніжених хлопців, ввалюючись у хату.
— Засівайте, діти, — дружно проказують батьки.
Лунає веселий дзвін, вся хата наповнюється голосами і зернами — «житом, пшеницею і всякою пашницею». А потім, коли отримали винагороду, весло спішать до другої хати, на порозі зустрічаюсь із наступними.
Ми з братиком на печі, а маленька сестричка у ліжечку. Ми давно не спимо, бо то дуже таємничий вечір. Бабуся нас навчила дуже файної пісеньки, то ми її можемо заспівати ще краще, ніж оті гості! Дуже надіємось, що тато пустить з іншими дітьми по хатах.
Та батько невблаганний і просити його даремне. У нього ж принципи, він бореться з тим минулим, але чужих дітей до хати впускає. Та ніхто й слова не міг йому заперечити, такі тоді були часи. Навіть мама в усьому його слухала.
Нарешті нам дозволили злізти з печі — в школу треба йти. Ще темно, іти кілометрів зо три. Ближчою дорогою, полем, такою завірюхою іти не будеш. Слухаємо тата про те, що іти в школу і нікуди не повертати. Навіть до хрещених батьків. У братика його нема, а от мене таємно похрестили в сусідньому селі.
Мама тихо шепоче, що до діда з бабою можемо забігти, вони чекають.
Слава Богу, що є бабуся! Вона щедро сипле нам у портфелики смажені горіхи та цукерки і дає — яке щастя! — по паперовому карбованцю. Дід сварить тата, що той не пускає дітей ні колядувати, ні щедрувати, й проводить до воріт. А недалеко вже й школа.
У класах іще сутінки. Учні посходилися зарання і хваляться своїми здобутками. У кожного на парті гори цукерок, печива… А ще гроші.
Найбільше їх у Ваньки Мартича, по-вуличному Шпіня.
— Пів села оббігав, спати звечора й не лягав, — хвалиться той, згортаючи пораховане в торбину. — Цукерки можете брати. Тобі (до мене) — шоколадні. Колись, як виросту, сватів зашлю.
— Я за тебе заміж не піду, а цукерки візьму, — жартуючи, відповідаю.
— А знаєте що, — перейшов раптом на шепіт Іванко, — я ж у самого історика в хаті сьогодні був.
— Та бре… — одне з поперед одного йому.
— А коли хто чув, щоб я обманював? — образився хлопець. — Мамою клянусь!
А знаєте, хати вчителів діти тоді дійсно обминали. Бо перед святами усі вчителі вперто розказували про те, що Різдво не має нічого спільного з радянським громадянином, якому цього всього не було потрібно. Завучка довго говорила про те, що релігія і різні святки — не для нас і нам має бути соромно таким займатись. А потім іще натякнула, що «отримане незаконним шляхом» у школі конфіскують. Старші школярі пояснили меншим, що це значить, — відберуть. Не пам’ятаю, чи хтось із учителів здійснив хоч раз цю пересторогу.
І от коли Іван, а ходив він завжди сам — так більше грошей дають, скрадаючись, минав ворота нашого вимогливого і, чомусь здавалося, суворого історика Івана Автономовича, чиясь рука втягнула його в учительське подвір’я. Перед ним вималювався власною персоною грізний учитель. Ошелешеного й переляканого хлопця він завів до хати й звелів засівати.
— У мене із переляку і губи звело, але слова пісні не забув, — шепотів нам Іван. — А тут ще жінка його вийшла з іншої кімнати та всміхається мені, то я й наважився. Такої затягнув, що ви й не чули. Тільки для хрещених її співаю. І вчителів обсипав зерном, не шкодуючи, і діток їхніх.
— І тоді, — і голос Івана став урочистий, — Іван Автономович дістав із кишені блискучого залізного «рубля», а його жінка подала на тарілці дорогущі шоколадні цукерки. До воріт мене провів і довго ще дивився услід. Я обертався, то бачив.
А ми вірили, бо Іван був чесним хлопцем. Ми зрозуміли, що наші вчителі дуже вже хотіли тих свят, але боялись. Так, як наш тато, який не пускав по хатах…
Багато років минуло, а я все згадую слова однієї пісні. Хочеться, щоб її чули і вчителі, і прості люди, і батьки. Вірю, що та пісня відгукнулась би в кожному з їхніх сердець…
«На щастя, на здоров’я, на Новий рік,
Щоб краще родило, ніж уторік.
Коноплі до стелі, льон по коліна,
Щоб у вас, дорогенькі,
Голова не боліла»
Чи зворушила вас історія?
Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!
