У кінці кінців ми втрачаємо те, що сприймаємо як даність

Час прочитання: 5 хвилин(и)

«Кажуть, що люди не цінують того, що мають, поки не втратять. Правда в тому, що ви точно знали, що у вас є. Ви просто не думали, що колись втратите це».

Вона жителька невеликого села і матір вісьмох дітей.

Вона бралася за любу роботу, яка траплялася, адже сім’я бідна, а прогодувати діточок треба. Де тільки вона не була: і на рисових полях, власниками якої були родичі і в будь-якому місці, де візьмуть. Люди казали, що діти можуть не ходити до школи і допомогти з підзаробітками. Та вона прагнула дати їм освіту, щоб їхнє життя склалося по-іншому. Для цього вона була змушена працювати безперестанку.

Її життя було скромним та убогим. Для того, щоб її діти були ситі, їй доводилося недоїдати.

Пройшов час. Через сорок років у неї з’явилися проблеми із серцем, кров’яним тиском і ще багато супутніх захворювань. Лікар поставив діагноз і сказав, що ці всі біди спричинені недоспаними ночами, важкою роботою і поганим харчуванням.

В останні місяці життя вона не могла підвестися на ноги і, навіть, промовити слово. Її паралізувало, а пам’ять зрадила. Вона більше не могла згадати своїх внуків та дітей. Смерть її застала у колі сім’ї.

Це не вигадана історія, не міф і не казка. Це історія життя моєї бабусі. Вона — жінка, яка поклала своє життя заради щастя інших. І це вона робила абсолютно безкорисливо. Та, на жаль, люди сприймали це як даність.

Однак причина не в тому, що ми погано ставилися до неї. Ми настільки були занурені у свої власні проблеми, що не помічали більше нічого навколо. Та біда в тому, що норми суспільства, в якому ми живемо, диктують нам певні правила поведінки, які не дозволяють щиро висловлювати вдячність, любов і турботу до інших, бо це свідчить про слабкий дух.

У моїй пам’яті збереглися лише останні години її життя. Наша сім’я зібралася разом у цей важкий момент, щоб бабуся не була на самоті.

Мама прошепотіла: «Бабуся ослабла». Я пригорнулася до неї.

Це був перший раз, коли я побачила сльози на її обличчі.

У мене була відверта розмова з тіткою декілька років тому. Вона сказала, що ніколи не показувала моїй бабусі свою любов і вдячність. Для неї тоді це не було важливо. Однак зараз її думка змінилася. Та тепер пізно.

Усі звикли до неї, і ставилися як належно до всього, що вона робила. А зараз її немає поруч.

Та здається, що ця історія повторюється тепер з моєю мамою.

У неї четверо дітей і склалася важка життєва ситуація.

Чоловік роками не повертається із заробітків, а все виховання дітей лягло на її плечі. Для того, щоб сім’я жила в достатку, вона економно розпоряджалася грішми і обмежувала себе в їжі.

Зізнаюся, своїми очима я сприймала її як належне.

Коли я потребувала її, то вона була поруч. Коли я хворіла, вона дбала про мене. Коли я хотіла новий одяг чи сумочку, то отримувала їх, незважаючи на погане матеріальне становище. Вона подбала, щоб у мене було все, що потрібно. Та більше того, мої рідні брати також отримували все те саме, що і я.

Мати для мене була надзвичайною жінкою.

Вона робила всі справи по дому, а ми тим часом гралися, вчилися чи просто байдикували.

Я бачила, що у неї важка робота і вона багато трудиться. Але я вважала, що це нормально, бо всі мами такі. Чи дякувала я їй колись? Не пам’ятаю. Вона займала таке важливе місце у моєму житті, а я цього просто не усвідомлювала. Це було до того часу, поки їй не поставили страшний діагноз. Рак.

Моє життя почало тріскати по швах.

Почалися курси хіміотерапії. Поки вона була відсутня, то вдома нічого не лежало на своєму місці. Ми забули, що таке прибирання, готування чи банально спілкування. Усі наші розмови зводилися до однієї теми. А стан мами тим часом тільки погіршувався..

Пригадую, як вона вперше повернулася з лікарні. Ми постійно запитували про те, що їй можна їсти, а що ні. Цікавилися, як її самопочуття. Вперше ми приділяли їй стільки уваги.

Пригадую, як вона розплакалася серед ночі. Причиною її сліз був страх. Але боялася вона не своєї смерті, а переживала хто ж подбає про її дітей.

Присутність мами в моєму житті була як даність для мене. На щастя, я ще могла виправити таке ставлення. Я почала турбуватися про неї так, як вона робила це все життя по відношенню до мене.

Моя мама одужала. Але навіть тоді я дуже боялася втратити її. Але це дало мені усвідомити важливу істину: ми усі сприймаємо своїх близьких як належне, а тим більше тих, хто є для нас найріднішим. Ми згадуємо, що повинні дбати про них лише тоді, коли розуміємо, що можемо втратити їх назавжди або тоді, коли це вже сталося.

Після цього я вирішила, що більше не сприйматиму людей у своєму житті як даність. Я стараюся цінувати усіх, хто мене оточує. Якщо ви розумієте, що у вас схожа ситуація, то…дійте.

Пам’ятайте, що життя — швидкоплинне і все має кінець.

Те, чим ви володієте сьогодні, завтра може зникнути. Це стосується ваших статків, маєтків, роботи, машин і, навіть, людей, що вас оточують.

Зупиніться і задумайтеся про те, що життя так швидко минає і у вас більше не буде додаткової можливості провести час із найближчими для вас людьми. Прийде день, коли вони підуть з вашого життя. І ніхто не передбачить коли це може статися. Другого шансу не буде. Приділяйте їм свою увагу та любов, поки не пізно..

Припиніть чекати слушного моменту. Почніть цінувати все просто зараз.

Ви самі несете відповідальність за себе і своє життя. Співчуття, доброта та турбота — це ті якості, яких вас ніхто не має вчити. І це не означає, що ваші найрідніші люди мають також до вас так ставитися. Вони не зобов’язані відповідати взаємністю.

Та коли для вас роблять щось хороше, не забудьте сказати такі прості, але такі важливі слова подяки. Їм буде приємно усвідомлювати, що їх цінують.

Показати свою любов можна навіть у дрібницях.

Мене не навчили змалку, що потрібно висловлювати свої почуття. Я стільки разів хотіла подякувати мамі і сказати як сильно я її люблю. Але не наважувалася і думала, що це і так очевидно. Та скільки радості могли б принести їй такі прості слова, якби я наважилася їх вимовити.

Тепер я щодня розмовляю з нею по телефону і передаю повітряні поцілунки. Спочатку це було дуже незвично, а тепер я лишній раз напишу смс і нагадаю їй, що вона у мене найкраща, або замовлю доставку її улюблених квітів.

«Я зайнята», — це погана відмазка. Ви завжди можете знайти декілька вільних хвилин і зробити одну маленьку дрібничку для своїх близьких, але таку приємну. Як сказав Роберт Бро, невеликі речі часто є великими.

Зупиніться хоч на хвилинку.

Буває, що ми настільки занурюємося у буденні справи та проблеми, що просто забуваємо про тих, хто поруч.

Повірте, що прийде час і пожалієте про те, що не приділяли належної уваги своїм рідним.

Станьте відповідальнішими просто зараз. Припиніть перейматися про те, що і так не в ваших силах змінити. Або хоча б спробуйте відкладати всі турботу на задній план поки ви в оточенні своєї сім’ї. Присвятіть їм свій час і душу.

До доброго швидко звикається, але не сприймайте це як даність.

Почніть змінювати своє життя. Напишіть або подзвоніть до найрідніших для вас людей і розкажіть про свої почуття, про вашу любов і вдячність. Врешті-решт, подякуйте за те, що вони для вас роблять.

Не забувайте про свою кохану людину, яка встає зранку і готує сніданок або вечерю після важкого робочого дня.

Замовте доставку квітів для своєї дружини, мами чи просто подруги. Напишіть записку з теплими словами. Цей маленький вчинок покаже вашу велику любов до них.

Нехай посмішка не сходить із вашого обличчя. Цінуйте ваше життя і не сприймайте все навколо як даність.

Кому би ви зателефонували і сказали «люблю» в першу чергу?

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector