Що то за мати, яка залишила доньку одну в холодній хаті? Дівча притулилося до собачки і сиділо на підлозі, поки у вікно хтось не постукав

Катерина працювала флористом в місцевому квітковому магазині. На дворі було дуже морозно, і мало хто вже міг прийти купувати квіточки для своїх пані о такій годині.

Поки робочий день закінчувався, у Катерини задзвенів телефон:

– Алло! – Здрастуй, Катя! Ти сьогодні о котрій звільняєшся?

– Привіт! Та хвилин через 20 вже закінчу, а що таке?

– Вася, син наш, зовсім захворів, температура підскочила, кашляє, а я не знаю чим його лікувати. Приїжджай, будь ласка.

– Вкрий його пледом і поміряй температуру. Якщо буде дуже велика, дай таблетку. Я виїжджаю.

Це дзвонив її чоловік Іван. Катерина негайно зібралася і виїхала у бік будинку, який знаходився приблизно за 15 кілометрів від міста.

Жінці щодня доводилося витрачати приблизно 20 хвилин на дорогу. Найдивніше, що того вечора сталася несподівана завірюха.

Автомобіль трохи занесло і Катерина не впоралася з управлінням. Передньою частиною машина заїхала в замет і зупинилася. Намагалася здати назад, але все даремно. Жінка гадки не мала, що ж робити. Почала дзвонити своєму чоловікові, але зв’язку тут не було.

Будинок знаходився в невеликому селі за містом, але між містом і цим селом практично нічого не було — один суцільний ліс. Катя сиділа в автомобілі і думала, як же їй потрапити додому. Інших автомобілів на дорозі теж не було, як на зло.

Аж раптом, вона бачить, що неподалік, від дороги стоїть будиночок, а в ньому світло горить.

– Треба йти, там явно можна буде подзвонити.

Вона негайно заглушила машину і вирушила в дорогу. Через сильну завірюху нічого не було видно.

– Як же я розгледіла за такої погоди ці будиночки? Це дуже дивно! – подумала про себе.

Вона наблизилася до маленької прибудови, де й горіла лампочка, і подивилася у вікно. Всередині була тільки маленька дівчинка, яка сиділа на підлозі біля печі.

Вона постукала в двері, і з будинку почали доноситися радісні крики.

– Мама! Мама прийшла! Дзиґа, ура!

Швидко відкриваються двері. Звідти вибігає маленька сіра собачка, а поруч стоїть маленька дівчинка, укутана в щось тепле, і швидше за все їй не за розміром.

– Ви не мама! – прошепотіла дівчинка злякавшись.

– Здрастуй! Вибач, я заблукала, мій автомобіль стоїть на дорозі, можна я увійду? Мені треба подзвонити.

– Мама скоро повернеться і буде проти. Якщо тільки ненадовго — промовила дівчинка.

– Спасибі!

Катя зайшла додому і відчула неймовірний холод. Таке враження, що цей будинок вже давно ніхто не обігрівав.

– Ти тут одна?

– Одна – із сумом сказала дівчинка.

– А як тебе звуть?

– Варя.

– Яке красиве ім’я. А де твої батьки?

– Татка я не бачила з дитинства, а мама знову кудись пішла. Вже третій день не приходить.

– Ось це так, — подумала Катя про себе. Тут був домашній телефон, тому жінка з легкістю змогла додзвонитися до чоловіка і попередити, що вона застрягла в дорозі, і їй потрібна допомога. Вона сказала, щоб той відвіз синочка до батьків, а сам їхав сюди, виручати свою дружину.

– Варя. Тобі дуже холодно, чи не так? – почала розмову дівчина.

– Якщо чесно, то так.

Вона дійсно дуже сильно замерзнула, це було видно по її обличчю. Тому дівчинка притиснулася до Катерини, навіть не думаючи про те, що вона чужа людина.

– А підемо до мене в машину? Там є піч, яка зігріє тебе, а ще у мене на задньому сидінні повинні були лежати свіжі булочки, я якраз купила по дорозі своєму синові. Поїж хоч нормально, ти напевно голодна.

Від почутого, у дівчинки з’явилося щастя на очах. Вони швидко загасили світло і висунулися у бік автомобіля. Катерина включила піч на середню потужність, дала поїсти Варі і випити води. Тепер їм залишалося тільки чекати чоловіка, який їх врятує. Не пройшло і години, як Іван приїхав вже до місця призначення. Він підійшов до автомобіля і побачив свою дружину.

Він міцно її обняв і сказав:

– Добре, що ти ціла! А машину зараз витягнемо.

Через мить, з машини вискочила маленька дівчинка, одягнута в шубу Катерини з булочкою у руці.

– Це ще що таке? — обурився Іван.

– Це Варя! Я зовсім забула сказати. Я знайшла її ось в тому будинку на пагорбі, вона там сиділа зовсім одна і замерзала. Її батьків вже не було 3 дні, точніше матері, яка знову кудись пішла. Так сказала мені Варя. Я думаю, що сьогодні краще її забрати з собою, зігріти, нагодувати, а далі подивимося.

– А якщо повернеться її матір? Вона ж може в поліцію звернутися.

– Я залишила записку з номером телефону і поясненням усієї ситуації. Не переживай, все буде добре, не могла ж я її там залишити.

У цей самий момент з машини вибігла собачка.

– Таак. А це хто? – знову обурився Іван!

– Це Дзи-ґа, — по складах вимовила Варя.

– Його ми теж візьмемо з собою, добре?

І ось такою дружною компанією вони поїхали додому. На наступний ранок вони прокинулися від страшного кашлю. Це була Варя. Вона дуже сильно простудилася.

– Терміново веземо її в лікарню. Мало що! – сказала Катерина.

І дійсно, у неї відразу ж знайшли пневмонію. Це було дуже серйозно, тому лікарі поклали її в палату. Іван і Катерина 2 тижні підряд відвідували Варю. Вони приносили їй фрукти, розмовляли і грали з нею. Приглядали за Дзиґою. Коли все минулося, і прийшов час виписуватися, то головний лікар сказав їм одну річ:

– Ви ж розумієте, що дитина поступила до нас без документів? І це не ваша дочка, ви ж розумієте?

– Так! А що таке?

– Просто я не міг це залишити просто так, тому і звернувся в поліцію. Ви вже вибачите, але якби я цього не зробив, потім би мене звільнили.

– І що тепер?

– Ну оскільки батьків поки що немає, Варю заберуть в дитбудинок, а там подивимося.

– А якщо ми її до себе заберемо? Відразу? Так не можна?

– Це вже питання не до мене. Я певний, що так було б краще, але є закони, яких ми повинні дотримуватися.

– Ти теж хочеш удочерити її?

– Так! – твердо відповів Іван.

– Тоді ми повинні докласти усіх зусиль, щоб забрати нашу дівчинку.

Спершу, вони повернулися в той будинок, де Катя знайшла Варю. І що дивно, натрапили на горе-матір.

– Добридень! Це ми ті люди, які забрали Варю. Ви мама?

– Так, що ви хотіли?

– Ми хотіли сказати, що дівчинку забрали в дитбудинок, і що ми дуже хочемо удочерити її. Нам треба вашу згоду.

– Робіть що хочете! – Що?

– Повірте, їй буде краще у будь-якому місці, окрім цього будинку. Мені вона не потрібна. Я дам будь-які підписи, аби тільки Варя була щаслива. Після цієї розмови, вони були на сьомому небі від щастя, адже так легко все вийшло.

Пройшов місяць. У будинок заходить Іван, який тільки що повернувся із зоопарку. Услід за ним забігає Варя і Вася, які просто сяють.

– Мама, мама! Ми бачили стількох тваринок! Ти не повіриш! – радісно закричала з порогу Варя.

Вони всі разом сіли обідати, а під столом у них возилася вже велика сіра грудка щастя — це була Дзиґа, яка вже встигла дуже швидко вирости.

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Завантаження...
Думки навиворіт

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector