Побачивши малюка біля дверей нашої квартири ми зрозуміли – це наша д...

Час прочитання: 2 хвилин(и)

Свого синочка Остапа я називаю «новорічним дивом». Сім років тому, перед самісіньким Новим роком, я попросила чоловіка сходити в магазин, щоб докупити деякі продукти до святкового столу. Чоловік повернувся додому не один, а з крихітним немовлям на руках.

– Ти звідки взяв цю дитину? – з подивом запиталася я. Чоловік акуратно віддав мені малюка на руки зі словами «Потримай, я зараз прийду» і вийшов з квартири. Ми з малюком залишилися удвох в квартирі. У мене були дивні відчуття, адже я перший раз тримала таку маленьку дитинку на руках.

Через пів години повернувся чоловік:

– Ніде її немає. Ну що це за матір така? Я спокійно повертався додому з продуктами, а тут бачу — коляска стоїть на сходовій клітці, акуратно заглядаю, а там дитина спить. У під’їзді темно та холодно. Вирішив постукати сусідці у двері, а вона лише розвела руками. Я прекрасно знав, що у нашому під’їзді не було ні в кого таких маленьких дітей. Вирішив занести його до нас.

Поки ми з чоловіком перебували в шоковому стані, до нас у двері постукали батьки, яких ми запросили на святкування Нового року. Першими приїхали батьки чоловіка. Свекруха так і стала на порозі з відкритим ротом.

– Ми чогось не знаємо? Коли ви встигли? – не розуміла, що відбувається свекруха.

– Мамо, це не наш, його нам підкинули, – відповів чоловік – ти краще порадь нам, як правильно вчинити.

– Терміново телефонуй у поліцію, ви ж не збираєтеся його залишати собі?

Якраз в той момент я поглянула на свого чоловіка і сказала йому тихо – «А що? … можна і собі?». Тоді я зрозуміла, що це наш шанс. Ми з чоловіком добре заробляли, у нас була прекрасна трикімнатна квартира, заміський будиночок, постійно подорожі за кордон, дві хороші іномарки та високооплачувана робота. Але не було одного — дітей. Ми вже довгий час мріяли про те, щоб стати батьками. Але слова лікаря: «Ваш чоловік безплідний» – були для нас вироком.

Численні обстеження та дороге лікування нам так і не помогло. Як і будь-якій жінці, мені дуже хотілося мати свою рідну дитину. Пройшло багато років, я вже навіть змирилася з тим, що у нас ніколи не буде дітей. А тут — несподіванка. З’явився малюк! Так, він не рідний, але можливо це наша доля? Ми ж не можемо його віднести в дитячий будинок!

Вже з наступного дня ми почали займатися оформленням документів на опіку, зробили ремонт в одній кімнаті і перетворили її на дитячу. Все пройшло успішно, а вже через два роки ми вирішили всиновити ще дівчинку.

Тепер в нашій квартирі просто не обходиться без дитячого сміху, я просто не можу уявити, як ми колись жили без дітей. Так, є свої нюанси, але це все дрібниці. Так приємно обіймати своїх дітей і чути від них: «Мамо, ми тебе любимо!»

А ви вірите в долю?

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: