Не ображайтеся, Надіє Петрівно, я попрошу у вас дозволу прибрати у к...

Час прочитання: 4 хвилин(и)

Як же видно, що у квартирі давно ніхто не живе: море бруду, пилу, павутиння, забруднені вікна.

Раніше ця квартира просто виблискувала чистотою і була найкомфортнішим острівцем для мене.

Минуло сім років. Довжелезних 7 років. Для Надії Петрівни вони тягнулися, наче століття. Наче так, що за тим століттям залишилося все: успішна кар’єра, щирі почуття, сім’я. Тепер — вже нічого з цього нема.

Що не день, то якесь випробовування на міцність. Сама із собою залишилася, зовсім одна. І з усім треба справлятися теж самій. Самотність — страшна річ.

Раптовий дзвінок у двері припинив ці сумні роздуми. Надія Петрівна нікого не чекала, тому здивувалася, коли побачила зовсім не знайому молоду дівчину.

– Надія Петрівна? Я Аня, я від соціальної служби. Я зайду в квартиру.

Бабця впустила дівчину, хоча раніше нізащо у житті не підпускала б таких до себе. Та тепер їй нема чого втрачати,  тому і дозволила увійти до неї.

Надія Петрівна сказала присісти гості на дивані, а сама вмостилася на стільці навпроти, аби краще роздивитися даму. Її бентежило питання: навіщо вона прийшла? Чого їй молодій, напевно одруженій, красивій потрібно від старої?

Аня розгубилася від прискіпливого погляду бабусі та промовила:

– Я перепрошую, що завітала без попередження, вибачте за дискомфорт. Так, я мала би прийти до вас завтра після обіду, та я маю ще одного підопічного — вашого сусіда, тому вирішила, що мені по дорозі. Не хвилюйтеся, ось мої документи: паспорт і посвідчення зі соц. служб.

–  Як Ви зможете мені допомогти? — розлючено запитала Петрівна.

– Спочатку, попрошу підписати договір. Ви ж самотня жінка без дітей, хіба вам не потрібна допомога у будь-чому. Хіба я щось не так кажу?

– Все так. Я дійсно сама. Чоловік помер. Його не стало місяць тому, а дітей у нас не було. Ніколи. Я сподіваюся, що ви не будете довго доглядати за мною, бо мій коханий помер уві сні так нічим і не хворів. Я хочу так само.

Надія Петрівна це промовляла з голосом, що втратив будь-які сили. Хіба дівчинка зможе зрозуміти жінку, що втратила все?

Бабуся сильна, вольова, зможе все сама, навіщо це все розповідає? — такі думки промайнули в голові Надії Петрівни.

Жінка підняла свою голову і зазирнула в очі Ані. Вона побачила там співчуття та розуміння. Очі, що наповнені сльозами — викликають довіру.  Надія Петрівна і собі тихеньку пустила скупу сльозу.

–  Аню, повірте, я багато не вимагатиму. Просто приходьте час від часу. Це вже зробить мене щасливою.

Вони підписали договір і Надія Петрів провела Аню до порогу.

Бабуся довго ходила по квартирі без світла. Просто згадувала про всі ті щасливі моменти.

Зранку до неї завітала Аня і Надія Петрівна почувалася якось не дуже комфортно, адже звикла до приходу медсестер. Ще й хто не звик би до приходу медсестер за сім років. Коли був чоловік, то він мотивував підтримувати все у чистоті та доглянутості, а коли сама — то це бажання зникає.

– Надіє Петрівно, можна, тільки не ображайтеся, будь ласка, я приберу у вашій квартирі? Весна на дворі, все цвіте, а у вас дуже темно. Я виперу фіранки, помию вікна і жити буде легше. Добре?

Господиня зовсім розгубилася і не знала, що має сказати. Бо грошей у неї нема, а розраховуватися, мабуть, буде треба. Та поки Надія Петрівна думала, то Аня вже переодягнулася і почала працювати. Аби не заважати дівчині, вона просто лягла на ліжко.

Квартира, ніби ожила. Було чути, як миють підлогу, протирають меблі від пилу, а ще й у ванні речі прали. Як було приємно, коли Аня зазирала до бабусі, аби запитати чи все добре. А коли дівчина прийшла у спальню і сказала, що хоче ще й там прибрати, то бабуся усміхнулася і погодилася.

– Аню, у мене нема грошей, чим я тобі зможу віддячити?

– Ви дійсно хочете мене образити? Я сама захотіла прибрати, бо мені приємно це робити! Та й, що за розмови без чаю? Нумо на кухню, там вже чайник кипить.

Аня пішла до себе додому, як вже стемніло.

– Я прийду в п’ятницю, а в четвер зателефонуйте мені, якщо захочете, щоб я вам купила продуктів. Гаразд? І тримайтеся, Надіє Петрівно!

Бабця була приємно вражена, адже у будинку, наче запахло весною та чистотою. Все блищало так, як раніше.

Жінка захотіла для повноти картини відчинити двері на балкон, аби п’янкий весняний вітерець пробігся її квартирою. Так було легко на душі, та так приємно, що у її житті з’явилася та легка Аня.

Ввечері наступного дня Надія Петрівна зателефонувала Ані та попросила, аби та купила солоденького до чаю, бо у неї був тільки черствий батон. Бабуся хотіла гарно побесідувати зі своєю доглядальницею, бо так, як Аня одиниці мислять у такому молодому віці. Як вона хотіла мати свою доньку, аби можна було так тепло розмовляти. Та доля вирішила інакше, ще й забрала чоловіка.

Надія Петрівна навіть думала про усиновлення немовляти, та її чоловік був категорично проти, тому вона не хотіла зайвий раз тривожити свого коханого Дмитра, проте їй стало не менше шкода про те, що не змогла переконати його.

Не буду більше згадувати про погане минуле!

Зранку п’ятниці Надії Петрівні стало зле, та її гріла думка про те, що от-от прийде Аня, тому вона піднялася з ліжка, аби довести себе до ладу. Вона вже й чайник поставила, навіть заварила чай. Та все полудень, а помічниці все нема і нема. Надія Петрівна хотіла вже зателефонувати, бо дуже розхвилювалася, та почула дзвінок у двері й полетіла відчиняти.

– Аню, чому ти так довго не приходила? Що сталося? Заходь! Я така рада, що ти нарешті прийшла! Зараз будемо чаювати!

– Надіє Петрівно, я прийшла тільки продукти віддати й біжу до вашого сусіда, бо його потрібно забрати з лікарні. Я мушу це зробити, зрозумійте мене. Обіцяю, що ввечері повернуся і ми з вами побесідуємо. А чому ви така бліда? Ви себе як почуваєте? Викличемо може лікаря?

Надія Петрівна з засмученими очима просто важко почала дихати, бо відчула знову тягар, але що ж поробиш. Так вже робота в дівчини.

– Так, лікаря мені треба, можна завтра викликати? А ти точно ввечері зможеш прийти? Коли мені краще ставити чайника?

Аня відчувала жаль у голосі бабусі й міцно обняла її.

– Я точно прийду, не переймайтеся цим! Та буде не раніше шостої вечора, а ти тримайтеся!

Надія Петрівна трималася з останніх сил, аби не розплакатися, а волосся у дівчинки Ані пахло весняними первоцвітами.

А як ви вчинили б на місці Надії Петрівни? 

 

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector