Коли тато помер, то мачуха забрала мене з інтернату!

Час прочитання: 2 хвилин(и)

Моє дитинство було досить безтурботним.

А що потрібно малому?

Аби лиш батьки були хороші та постійно бавилися з ним.

Та все повернулося в інший бік після того, як мама важко захворіла і потрапила в лікарню. Минула декілька місяців і вона пішла у інший світ.

Татові було дуже важко. Я бачив, що він почав випивати ввечері.

Хотів він, аби його рани так швидше загоїлися, то з часом вони ставали тільки гіршими та болючішими.

До школи я частенько ходив голодним, в не попрасованому одязі, а ще й брудному, бо тато — точно не як мама. Сам на роботу міг прийти у брудній сорочці.

Діти у колективі мене відцуралися, тому і друзів в мене вже не було.

Органи опіки знали про цю ситуацію, адже світ не без добрих сусідів.

Вперше до нас завітали, аби перевірити, чи тато гарно доглядає за мною, а той якраз був на підпитку.

Хотіли позбавити його батьківських прав, але він вмовив їх дати йому реабілітаційний термін.

Добре, що все так склалося, бо тато змінився на очах.

У хаті засяяло чистотою, а у холодильнику постійно були продукти.

Так минав місяць за місяцем. Мій тато старався приділяти мені більше уваги, ми гралися і гуляли у парку.

Прийшов момент, коли він захотів познайомити мене зі своєю новою жінкою. Мені, десятирічному хлопчикові, було важко зрозуміти, як це можна розлюбити свою дружину, мою найкращу маму.

Тато пояснив, що так нам буде легше, сказав, що у нас буде завжди смачна їжа…

Ну я і повівся, бо дуже любив тортики.

У тітки Марії теж був син — Дмитро. До речі, він був молодшим, тому ми дуже гарно подружилися.

Та й мені подобалося, що татові добре. Не заперечував того, аби пані Марія жила з нами.

Одну квартиру — пані Марії — вони здавали в оренду для студентів, а ми — у чотирьох жили в нашій. Все було досить не погано, тип паче, я їв тортик і завжди мав з ким погратися. Дмитро був дуже кмітливим та веселим.

Минав рік за роком, я вже ходив у 9 клас, а мій тато пішов з життя… я завжди казав, що за ним засумувала мама.

Після смерті тата мене забрали у дитячий будинок.

А мені здавалося, що продовження життя — уже нема. Та пані Марія часто провідувала мене, приносила нові речі, їжу, книги.

Вона обіцяла, що забере мене до дому з цього пекла.

Я знав, що це все організувати досить важко, та пані Марія не здавалася і вже за місяць змогла витягнути мене, аби я жив нормальним життям і навчався там, де хотів.

Пані Марія і Дмитрик стояли біля воріт до дитячого притулку, а на мої очі набігали великі та солені сльози.

Як так, що чужі люди стали близькими, а у сі родичі — вмить забули?

Я щиро подякував і відтоді називав пані Марію — мамою.

Я пообіцяв, що вона матиме чудового сина, що я доведу їй те, що я гідний такого її вчинку.

Закінчив 11 класів, вступив до університету на бюджет, отримував стипендію, став старостою групи — мною пишалася мама…

А з Дмитром.. він став мені братом, як рідним. Ми постійно разом і я радо йому допомагаю з усім.

Тепер ми дорослі люди, у мене є дружина і двоє діточок, у нього теж, та про маму не забуваємо.

Щовихідних ми на її порозі з галасливою дітворою.

У цьому житті нічого не відбувається випадково!

Усе є для чогось.

Головне — не здаватися! Вірте в себе!

А ви змогли б полюбити мачуху, як рідну маму?

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector