Якось дідусь переїхав до хати свого сина, де вже мешкала його сім’я — дружина та чотирирічний хлопчик.
Чоловік був дуже старим, не міг сам міцно тримати речі, зір був далеко не чітким, а ходив ледве-ледве.
Кожного разу, коли родина снідала, обідала чи вечеряла всі відчували дискомфорт. Дід ледве бачив, тож часто міг помилитись виделкою чи склянкою, а через те, що руки трусились, часто падала їжа і проливались напої. Сина та невістку це все дуже навіть не засмучувало, а дратувало.
– Ми маємо щось зробити з цим, – сказав син.
– Я вже не можу слухати, як він їсть, витирати те, що він пролив і розсипав. Мені є чим зайнятись, взагалі-то. Скільки можна? Робімо щось.
Подружжя дійшло до компромісу: поставили в кутику дідової кімнати малий столик і подавали йому їжу туди. А в той час сім’я насолоджувалась обідом та спілкувалась про усе на світі. Якось дід випадково розбив тарілки, тож невістка почала йому носити їжу в дерев’яній мисці. Дід погано бачив, але помічав, що час від часу хтось заходить і дивиться, як він там. Він щоразу плакав, бо розумів, що насправді дуже самотній. Він не чув від своїх дітей більше нічого, крім нарікань, що він щось розсипав, розбив чи замастив.
А маленький Андрійко тільки спостерігав за усім, що бачив. Якось ввечері хлопчик метушився з шматком дерев’яної дошки. Тато спитав його, що це він робить. І отримав достойну відповідь:
– Я роблю маленькі тарілочки для тебе і мами, з яких ви будете їсти, коли я виросту.
Хлопчик був щирим та говорив дуже лагідно, він і не підозрював, що щось не так, вважав, що так турбується про батьків. Після почутого очі його батьків були в сльозах. Вони миттю пішли до дідуся та привели його до столу.
Відтоді старий чоловік завжди був в колі своїх дітей та розумного онука. І нікого більше не хвилювало розбите молоко та крихти їжі на підлозі.
Чи сподобалась вам притча?
Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!
