Багато років ми з чоловіком відкладали гроші. Хоча вже давно не моло...

Час прочитання: 3 хвилин(и)

Нам з чоловіком за сорок. Ми одружені вже 21 рік. Ще в молодості ми вирішили, що обов’язково придбаємо собі житло біля моря. Хай це буде невеликий будиночок, але свій. Ми довго збирали гроші, але через багато років все ж наша мрія здійснилася. Раніше приходилося кочувати. Ми жили то зі свекрами, то з моєю родиною, то на орендованих квартирах. Були у нашому житті й гуртожитку і просто маленькі кімнатки. А коли з’явився син, то довелося і йому з нами тинятися. Зараз він вже дорослий 17-річний юнак.

І ось прийшов цей довгоочікуваний момент. Наш власний будиночок зі своїм подвір’ям. Всередині три просторі кімнати. А поблизу море. Якщо їхати машиною, то дістатися туди можна за 5 хвилин. Пішки вийде довше, але можна прогулятися. Покупку ми здійснили ще 3 роки тому. Тоді я була на сьомому небі від щастя. Та й будинок у нас в хорошому стані. Ремонту не потребував. Попередні власники недовго там жили і поводилися дуже акуратно. Це була самотня пара пенсіонерів. Коли вони покидали свою колишню домівку, то сказали наостанок:

– Жити біля моря — це не таке велике щастя, як здається. Адже тепер «друзів» у вас побільшає. Гостювати у вас будуть часто. І ще спробуйте уникати сварок і непорозумінь.

Тоді ці слова були для мене незрозумілими.

На святкування новосілля ми запросили усю свою рідню, яка мала можливість приїхати. Це було дуже весело. Моя сім’я жила в одній кімнаті, а дві інші зайняли мої батьки і батьки чоловіка. На подвір’ї ми поставили три намети. Там також ночували наші родичі. А самотній дядько мого чоловіка розмістився на гамаку. Ми усі дружньо збиралися за одним столом. А на прощання говорили:

–Приїжджайте будь-коли! Ми будемо раді вас бачити.

Звичайно, що ми казали ці слова у прямому значенні. Це була швидше просто ввічлива фраза. Та рідні мого чоловіка цього не зрозуміли.

Щодо моїх батьків і сестри з чоловіком, то вони навідувалися до нас тричі. Вони гостювали у нас на початку липня кожного року і не залишалися довше, ніж на два тижні. Та й щоб вони приїхали треба було ще добре попросити. І з пустими руками вони ніколи не з’являлися. А коли приїжджали, то харчувалися тільки за свій кошт. Вони не хотіли приносити нам дискомфорт і постійно перепитували, чи вони нам не заважають.

З родиною чоловіка зовсім інша історія. Вони не попереджають про свій приїзд, а просто приходять і роблять нам «сюрприз».

Таких «сюрпризів» уже 10 було. Приїжджали і свекри, і сестри, і брати зі своїми сім’ями і навіть неодружений дядько привозив свою наречену. Та незабаром у них почалися якісь непорозуміння. Нам доводилося терпіти усі їхні суперечки. І поки що дядько у нас більше не з’являвся.

Під час кожного неочікуваного приїзду гостей ми починаємо бігати туди-сюди і готувати кімнати. У наметах на подвір’ї ночувати більше ніхто не хоче. Сніданки, обіди, вечері — усе на мені. Я прошу, щоб попереджали про свій приїзд, а до них не доходить, чому я незадоволена:

– Та ж так цікавіше. І ви не зможете нікуди від нас втекти.

Це був жарт, але дуже правдивий. Бо ми б з радістю втекли. Чоловікові це все також не подобається, тому він вибачається переді мною:

– Кохана, ну зрозумій, все-таки рідна кров.

Все б нічого, але ці родичі харчуються лише за наш кошт. До речі, за це рік відбувся прогрес. За день до приїзду вони почали попереджати про свої гостини.

– Ми скоро будемо у вас, — говорять по телефону.

Більше того, вони знають, що з початку липня і по кінець вересня у нас відкривається сезон. Люди масово їдуть на море і ми можемо взяти декілька квартирантів, щоб трохи підзаробити. Але родичі на це не зважають. Вони гостюють у нас весь цей час. Я більше не витримала і сказала чоловікові, щоб вони цього року в цей період не приїжджали. Він мене послухав, але ображався ще довго. Мені довелося навіть вибачатися.

Минулого року у нас гостювали всі. Навіть старенька бабуся приїжджала.

Нарешті я зрозуміла слова, які колишні господарі нам сказали, прощаючись. І справді, жити біля моря — це не так класно, як нам здавалося.

Хоча я щиро вдячна своїм свекрам, бо ми також у них жили якийсь час. І загалом проти них нічого не маю. Але чому усі решта родичів думають, що ми їм щось зобов’язані? І сестри, і брати, і навіть їхні друзі. Усі їздять! Як їм дати зрозуміти, що це занадто? Не хочу сперечатися і псувати наші стосунки. А вони продовжують вдавати, ніби так все і має бути. Але ж ми дорослі люди і все прекрасно розуміємо.

Як би ви вчинили в такій ситуації? Діліться своїми думками в коментарях.

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector