– Але ти сама винна. Приїжджала б частіше, знала б, як твоя племінни...

Час прочитання: 3 хвилин(и)

Оксана жила сама вже 5 років. Нового чоловіка не мала, хоча охочих було багато. Жила на квартирі в Києві, мала власний бізнес та була красивою самодостатньою жінкою. Але щастя жінка таки мала….

Після смерті чоловіка Оксана повністю закрилась в собі. Потім через деякий почала будувати кар’єру в столицю, налаштовувалась заробляти гроші та допомагати своїм літнім батькам. Шкодувала тільки про одне:дитину від чоловіка не народила і тепер немає заради кого жити.

Зараз жінці 37 років. Вона взяла до себе дочку троюрідної сестри Віку з селища біля Чернівців. Віка студентка першого курсу, яка жила на час навчання в Оксани.

– Ти все одно одна, а моя Любка тобі й по господарству допоможе, і за продуктами збігає. Працьовита вона у мене,   не гуляща, порядна. Навіщо їй в гуртожитку тулитися, раз рідня в столиці є? – вмовляла Оксану телефоном Юлія Дмитрівна, далека родичка. – Грошей трохи підкинемо. Багато не зможемо, але пару  тисяч в місяць нашкрябаємо.

Звичайно, що Оксана не брала жодної копійки від дівчинки, а залишала все їй. Тому Віка мала бюджет на власні потреби.

Пройшло чотири роки і Віка вже поверталась додому з навчання. Оксана настільки звикла до неї, що аж ніяк не хотіла відпускати дівчинку. Не сумно було їм разом: у будні дн завжди дивились фільми та говорили про нових залицяльників Віки, а на вихідних їздили у торговий на шопінг чи розваги. Таке столичне життя Віці дуже подобалось і вона швидко призвичаїлась до нової оселі, але додому треба було таки повертатись.

Коли Віка повернулась в рідні Чернівці, то зовсім забула за тітку Оксану. Не дзвонила і не писала. Оксана намагалась подзвонити своїй родички та ніхто від неї слухавки не брав.

– Віка заміж виходить! – втішила Оксану під час дзвінка одна з родичок з самих Чернівців. – У липні, 20 числа. Святкувати будуть у Віки на новій хаті.  Тебе-то звали? Віка ж у тебе жила стільки часу. Мали б покликати…

– Ні, не кликали. – здивувалася Оксана. Хоча і зрозуміла, що свою вона вже зробила. Грошей з дівчинки не брала, не сварила і намагалась бути доброю подругою.

Вирішила Оксана їхати в Чернівці без запрошення. Думала, що її не виженуть…тим більше з подарунком.

Коли Оксана приїхала до будинку, то попросила водія зупинитись на дві хати раніше. На звук гучної музики та регіт людей пішла тітка Оксана. Вона давно тут не була, а все та змінилось: нові пластикові вікна, бруківка, сад та гараж з двома машинами. Щиро пораділа тітка за свою племінницю Віку.

Вікторія вийшла заміж за одного бізнесмена з Чернівців. Проте нічого спільного з попередньою Вікою не мала: помалювала волосся у чорний колір, курила кальян і вживала погані слова у своїй вимові.

Тут Оксана побачила свою троюрідну сестру Юлю, яка криком мовила:

– Еее, сестричко! Ти чого це без запрошення приперлася? – вимкнувши музику запитала Юля.

Думала, моє запрошення загубилося на пошті. А де Віка? Хочу привітати її. – з гідністю запитала Світлана.

–  А хто її знає! – розсміялася Юлія Дмитрівна. –  Вона на фотосесії, а ми її чекаємо. Може ти б як приїжджала частіше, то знала б як Віка виглядає. А то зажерлась у своєму Києві! Світу Божого не бачиш. Наша Віка змінилась, за багато заміж виходить, а ти нічого не знаєш. Безсовісна. Забирайся звідси геть і не псуй нам свято!

Зрозуміло. Щастя і любові нареченим. Прощай, Юлю! – Оксана вийшла з подвір’я, акуратно причинивши за собою браму.

По дорозі в Чернівці, Оксана зателефонувала родичам, які живуть там, і попросилася до них заїхати.

Звісно приїжджай! Ми стіл накриємо! – відповідь трохи підняла жінці настрій.

– Жах! А ми й не знали  Ти, Оксано, не переживай. Ми її так по всій рідні прославимо, що мало не покажеться! – через декілька годин Оксана сиділа за столом і слухала слова співчуття.

Поїхала Оксана назад у Київ і у поїзді їй приснився сон, в якому вона очікує на малюка. Прокинувшись, Оксана думала де ж шукати цю дитину? Завагітніти й народити? Раніше треба було.

Вийшовши з поїзда, погляд Оксани натрапив на величезну соціальну рекламу з зображенням вихованців дитячого будинку.

– А чому б і ні? – вголос запитала жінка.

Пройшло пів року і жінка приглянулась до однієї дівчинки з дитбудинку, яка мовила до неї:

– Мамо Оксано, а скоро ти мене забереш додому?

– Скоро, хороша моя, скоро. Через тиждень буде   засідання. Все пройде добре. А потім я відразу тебе заберу. Потерпи, маленька,  ще зовсім трохи потерпи.

Через тиждень маленька Анастасія з Оксаною вже були вдома. Тепер у жінки є заради кого жити.

Чи вразила Вас така історія? 

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector