Ця пара утворилась несподівано і випадково, навіть можна сказати. Просто була зустріч для галочки, офіційна, він так же для галочки запросив її на танець, вона по тій же причині погодилась. Обидвоє мовчали і танцювали. Після закінчення музики він її обійняв. В ту мить вона закохалась. Вона погодилась. Так, погодилась вийти заміж за нього. В ту ж мить.
Вони навіть не знали імені один одного, бо знали це ще до того вечора. Минуло два тижні. Оксанка поїхала з Віктором до столиці. Там було його все: життя, друзі, робота, родичі. А вона там мала лише його. Свою домівку легко покинула, покинула і всіх тих, хто там жив, бо хотіла бути лише поряд з ним. Вона звільнилась з улюбленої роботи, усім рішуче повідомила, зібрала речі й поїхала.
Минув іще місяць. Ось вони в Празі. Приїхали, щоб одружитись. Ось уже й час повертатись до Києва. Вона часто говорила телефоном з друзями і мамою, раділа, ділилась щастям. В Києві хотіла влаштуватись працювати, але Віктор був проти. Нащо його дружині працювати, якщо він може забезпечити їх двох? Але вона все ж щось робила — писала статті в жіночі журнали. Оксанка постійно була вдома, а він на роботі. Уваги з його боку було дуже мало, а коли й бувало, то вона неодмінно вимикала всі гаджети, щоб їм ніхто не заважав.
Здавалось би, ідеальне життя. Але у золотій клітці. Вона не могла цілими днями сидіти вдома, від цього її настрій постійно ставав гіршим, була нервовішою, а дорогі цяцьки не допомагали. Вирішила поговорити з чоловіком.
— Мені складно.
— Мені теж нелегко, — здивувався чоловік
— Треба щось змінити. Ти так не думаєш?
Так і закінчилась їхня розмова. Так закінчувались і наступні схожі.
— Може, зроби щось уже? Не настав час щось змінити? — наполягала подружка Оксани.
— Я не знаю, як то пояснити, але я… Я люблю його, розумієш? Просто я його люблю…
Подружка пішла на кухню за печивом, а коли повернулась, Оксана лежала не при тямі. Викликала швидку.
— Що сталось?
— Все добре. Просто вона на восьмому тижні, це нормально.
— Який восьмий тиждень? Ви що?
— Я нічого. Не хвилюйтесь, переживати немає за що.
Деякий час Оксана жила в подруги. Але говорити чоловікові про дитину не хотіла. Коли той повернувся з відрядження, подруга не витримала і все йому розказала.
— І що? — насупив брови Віктор.
— Як? У вас буде дитина, не зрозумів?
— Чого у нас? Може, то не моя дитина, вона ж навіть не сказала мені. Чого я це чую від тебе?
— Який там термін?
— До чого тут термін? Вона тебе любить!
— Так любить, що не змогла вийти за мене заміж?
— Що? — Подругу наче облили холодною водою. — Ви ж у Прагу їздили одружуватися!…
— Їздили. Вона в останній момент злякалася. Відмовилась!
Він пішов і гримнув дверима. Оксана лежала на дивані вся в сльозах. Подруга обійняла, розуміла, що зараз нема про що питати.
Минуло два дні і він повернувся. Вони жили, я ідеальна сім’я. Оксанка була щасливою, а Віктор постійно гладив її животик, який постійно ріс. А подруга їх часто навідувала й спостерігала за цим.
До народження крихітки залишалось три місяці. Незабаром мав наступити Новий рік, тож Оксана поїхала по подарунки рідним. А Віктор тим часом багато працював, щоб мати можливість на свята побути вдома. Раптом дзвінок.
— Ваша дружина зараз у приймальному відділенні.
— Дитина? Що з дитиною?
— Врятувати не вдалося…
Минув тиждень і ось вони разом вдома. Віктор майже не говорив, а вона мовчала ще з того дня. За кілька днів була у своєму місці у купленій для неї квартирі. Була сама. Подруга постійно її навідувала і якось Оксана заговорила.
— Я йому не потрібна. Він привіз мене сюди, покинув. Навіть не спитав, як я почуваюся…
— Тсссс, на світі є багато кращих чоловіків…
— Мені не треба іншого. Хочу його. І ту дитину…
Оксану розбудив поцілунок. На колінах був Віктор.
— Привіт…
— Що хочеш? — огризнулася вона.
— Як ти?
— Яка тобі різниця?
— Що з тобою? — не витримав він.
— Що зі мною? Ти мене лишив саму. Привіз сюди, щоб я не була тобі тягарем. Ти не спитав навіть, як я почуваюсь. Тебе не засмутила втрата дитини. Я робила для тебе усе, що могла, а ти навіть не любив мене ніколи.
— Я завжди тебе любив, з першої миті нашого танцю, — спокійно говорив він, міцно притиснувши її до себе.
Вона пручалася, а він все тримав.
— Я терпів усе, навіть ту твою довгу мовчанку. Привіз, бо думав, що в твоєму місті тобі буде легше це пережити. Ти любила це місто, а поїхала через мене… Вибач…
Він відпустив. Але тепер трималась за нього вона. Вона почула те, чого довго чекала. Плакала. Притулилась до нього і була його жінкою. Назавжди.
А ви б пробачити Віктору?