От скажіть мені, будь ласка, де совість тих людей, які зовсім не шанують старість?!
Не звик ділитися своїм особистим публічно, але тут накипіло.
Кілька місяців тому дізнався від тітки сумну звістку – мій рідний дядько відійшов в інший світ. Брата свого пережив всього на 3 роки.
Досі пам’ятаю, як ми тата ховали, а тут знову біда…
– Дмитрику, я з тобою поїду! Підтримаю, тітці Наді допоможу.
– Не треба, Ірусю. Ти диви, яка погода невтішна, та й дітей ні з ким залишити. Я сам упораюся.
З дружиною ми живемо дуже щасливо і мирно. Вона й справді, як моя друга половинка. Завжди мене розуміє з пів слова. Та й донечки у нас просто чудові – розумні, виховані, добрі.
Недавно ми переїхали до нового будиночку. Ми з Ірою давно про такий мріяли, щоб з літною кухнею, садом, городцем власним.
Вдячний Богу, що маю таке життя. Шкода тільки, що мої найрідніші до того моменту не дожили, але нічого не поробиш.
Дорогою до рідного села все згадував собі безтурботні часи дитинства, як дядько вчив мене ватру розпалювати і грати на гітарі.
За тими роздумами ледь не пропустив на дорозі старенького дідуся, який махав своєю палицею кожній машині, яка проїжджала повз.
– Вам куди?
– В Малинівку, синку! Підкинеш?
– Звісно! Нам по дорозі.
Поки їхали, розговорилися. Дід Степан розповів мені трохи про своє життя. Виявилося, що він живе сам-самісінький у старому будиночку в Озерному. Ніхто йому не допомагає, а він вже зовсім старенький, тому доглядати за хатою з кожним роком стає все важче й важче.
– А де діти Ваші поділися? Чому не доглядають за Вами?
– Ой, Дмитрику, тяжко сказати. Молодший син любить горілку більше, ніж мене, старший хотів би помогти, але дружина не дозволяє. Марина ще й гроші у мене всі відбирає, мовляв, від Ігорчика переховує. Ще донька у мене є.
– То ви до неї їдете?
– Так! Маю таку надію, що вона мене до себе забере, зжалиться над старим…
– А як же інакше, Ви ж її батько?
Підвіз свого нового товариша просто під хвіртку. З-за неї визирнула чиясь жіноча голова:
– Опаньки, а це ще що таке?!
– Ганусю, це я! Твій тато.
– Та бачу, що не мама! Чого припхався?
– Може, б ти мене до себе взяла на зиму. Хатинка моя зовсім розвалюється.
– Іще чого? Мені тільки тебе до повного щастя не вистачало!
Дідусь заметушився, соромно йому, мабуть, переді мною стало, тому він поспішив розпрощатися:
– Дякую Тобі, Дмитрусику, далі я сам!
– Впевнені?
– Угу!
Я побачив, як діда завели до хати, заспокоївся трохи і поїхав на похорон.
Все пройшло доволі швидко, чи то з віком просто так сприймається. Ми ще довго говорили з тіткою, згадували, яким чудовим був дядько Василь.
Не зчувся, як почало сутеніти. Я швиденько попрощався з усіма родичами і знову вирушив у дорогу. Вирішив їхати через Озерне – чомусь серце мені підказувало зробити саме так, а не інакше.
Під’їжджаю до знайомого будинку, а дід Степан сидить самотиною на лавчині під будинком.
– Дмитрику, а ти що тут робиш?
– Вирішив перевірити, чи все у вас гаразд.
Аж тут з вікна почув жіночий голос:
– Та що з ним станеться? Але добре, що ви повернулися. Забирайте його назад – тут він нікому не потрібен.
Я не міг повірити власним вухам! Як таке можна сказати рідному батькові?!
Бідолашний дідусь сидів і ледве стримував сльози. Не знав навіть, куди податися.
Я посадив його в машину і чекав на диво. Аж раптом мене осяяло:
– Дядьку Степане, а їдьмо до мене? Перезимуєте у нас з дружиною, а там видно буде.
– Ти що?! Твоя точно буде проти! Не хочу, щоб ви через мене сварилися.
– Ніхто й не збирався. Іра у мене найдобріша жінка в світі, от побачите.
Погодився, а що йому було ще робити.
Дружина прийняла діда дуже тепло, навіть нічого не стала розпитувати за його присутності. Привітно налила тарілку супу і підготувала для гостя чисту постіль.
Але наша старша донечка здивувала мене найбільше:
– Тату, ти таки привів нам дідуся?
– Так! Це твій дідусь. Маєш тепер його любити і поважати.
Ми усі посміхалися, жартували, але тільки дідо Степан змахнув зі своєї щоки маленьку сльозу, яка скочувалася по його обличчю.