З самого дитинства я завжди мріяла про велику і дружню сім’ю. На відміну від інших жінок, мене не цікавила ні кар’єра, ні подружки, ні модні процедури.
Все, що мене хвилювало – це мої діти і мій чоловік. Заради них я готова була на все.
Коли я народила первістка, то мені довелося піти з улюбленої роботи. Микола не хотів, щоб я працювала. Він завжди казав, що жінка – це берегиня сімейного вогнища. Страшно тоді, звісно, було залишатися без власної копійки за душею, але я довіряла своєму чоловіку, тому й погодилася.
Потім народила другого синочка. Вже й не думала про вихід з декрету. Стала справжньою домогосподаркою.
– Микольчику, може, б я в понеділок з дівчатами прогулялася. Он Маринка мене вже всоте в гості запрошує.
– Яка Маринка? В Петрика зуб хитається – треба до стоматолога відвести, а тобі одні гулянки в голові.
Справді… Що це я собі дозволяю? Яка з мене мати, якщо мене не хвилюють рідні діти?
Через 20 років подружнього життя я перетворилася на сіреньку мишку, яка нічого не бачить, крім готування, прання і прибирання.
Я не жалілася, не нила – могла іноді мамі поплакатися, коли дуже вже втомлювалася.
– Доню, мусиш потерпіти. Ти жінка. Така вже наша доля.
Але в один прекрасний день моє життя перевернулося з ніг на голову. Я, як і завжди, поралася на кухні. Закручувала огірки на зиму – Микола їх дуже любить.
– О, любий, ти вже вдома! Чого так рано? На роботі щось сталося?
Він мовчав, ніби в рот води набрав.
– Що таке? Їдеш кудись? Навіщо валізи зібрав? – допитувалася я. Моє серце підказувало мені, що зараз трапиться щось дуже погане.
– Я йду від тебе, Оксано. Не можу більше так жити.
– Ти що? Не жартуй так.
– Та які жарти? Ти на себе в дзеркало давно дивилася?
– Я нічого не розумію…
– На кого ти перетворилася?! Тебе навіть жінкою назвати язик не повертається!
– Так ти ж сам хотів, щоб я такою стала! Заборонив на роботу виходити, гуляти, косметикою користуватися! Та через тебе від мене всі подруги відвернулися.
– То не треба було мене слухати! Своєї голови на плечах нема, чи що?!
Ноги мене вже не тримали. Я впала на крісло і навіть не знала, що сказати. Миколі рот не закривався. Він продовжував поливати мене брудом, говорив, яка я потворна і нікчемна. Аж раптом на кухню залетів старший син.
– Досить вже! Бери свої речі і геть з нашого дому! – крикнув Максим до батька.
– Та як ти смієш так зі мною розмовляти?! Ти поглянь на нього – ще молоко на губах не обсохло, а він мене з власної хати виганяти буде!
– Квартира не твоя, а мамина. Я рахую до десяти. Якщо ти зараз же не підеш, я викличу поліцію.
За Миколою аж закурилося. Тільки дверима грюкнув так, що мало стеля на голову не впала. Я ридала, як ненормальна, не могла повірити в те, що все це відбувається зі мною.
– Мамо, не плач ти так! Все буде добре, все налагодиться.
– Максимчику, а може твій батько правий? Поглянь на мене…
– Ти красива жінка. Тобі просто треба відпочити, подбати про себе. Піди полежи, а вечерю нам з Петром я сам приготую.
– Дякую тобі, мій хороший. Що б я без тебе робила?
Наступний тиждень прожила, як в тумані. Не хотілося навіть з ліжка вставати. Сини вже й не знали, що зі мною робити. А тоді зробили те, чого я взагалі не очікувала…
– Ну, привіт, подруго!
– Маринко? Що ти тут робиш?
– Прийшла тебе рятувати від депресії. Сини твої мені подзвонили. Вставай, одягайся! Підемо наводити красу!
Не минуло й місяця, як я забула про Миколу, а його жахливі слова взагалі викинула з голови. Нарешті відчуваю себе щасливою, вродливою і вільною.
Подруга знайшла мені підробіток, подарувала набір косметики і допомогла повірити в себе. А мої сини…
Я й не уявляла, що виховала таких неймовірних чоловіків. Якби не вони – хто зна, що зі мною було б.
А до чого я це все? Ніколи не пізно почати все з самого початку, бо життя таке непередбачуване. А невдачі – то тільки етап, який швидко минає… Як то кажуть: “Не було б щастя – та нещастя помогло“. Тепер я в це вірю.