Я матір-одиначка. Як би важко не було, але я щодня дякую Богу за те, що подарував мені дитинку. Аби забезпечити її усім необхідним, довожиться багато працювати. За офісну роботу платять небагато, тому довелося влаштуватися офіціанткою в ресторанчик, що знаходиться недалеко від мого дому. Тут і чайові гарні, і ставка непогана.
Заради донечки Євангелії я готова на все. Їй скоро виповниться 4 рочки, вже достатньо доросла для того, щоб запитувати, де ж її татко. І як їй пояснити, що він звичайнісінький боягуз, який втік від відповідальності?
Я тоді навчалася ще на 4 курсі, коли зустріла Мишка. Думала, що це надійна людина, з якою я можу створити родину. Однак, як тільки він дізнався про вагітність, то одразу припинив стосунки. Його матуся пішла на ще більшу підлість – почала вмовляти мене позбутися дитини. І як так люди зовсім гріха не бояться?!
Я сама сирота, виросла у дитячому будинку. Тому прекрасно знаю, як важливо мати в житті батьків, тому нізащо б не відмовилася від свого малюка. От і крутилася, як білка в колесі, щоб заробити нам з Євангелійкою на хліб.
Тої суботи в ресторані справляли весілля. Молодята замовили дорогі страви, які коштували понад тисячу гривень, красивий декор та лімузин. Ми бігали з кухні до столу, немов навіжені. Все ж мало бути ідеально.
І тут заходить наречений – Мишко. Веде під руку Христину, я її одразу впізнала. Це ж була його “просто подруга”. А за ними бабуся та дідусь Євангелії, її дядько та тітка. І всі такі щасливі, радісно посміхаються. Я тоді хотіла підбігти до нареченої, зірвати фату чи плюнути в келих молодятам, забрати всі гроші зі скриньки та втекти, немов головна героїня бойовика. Але стрималася – раптом потім отримаю від начальства догану та мене проженуть з роботи? Ресторанний бізнес – то немов маленьке село, кожен потім знатиме, що я за працівник. За такий цирк ніхто мене по голівці не погладить.
Весь вечір я слухала хвалебні тости. А найбільше мені сподобалося привітання від псевдо-сверухи:
– Хочу вже нарешті вперше стати бабусею. Так що онучку мені, будь ласка, якомога швидше!
Ох, як я хотіла підійти до неї та крикнути “У вас є онучка, від якої ви так нахабно відреклися”. Та розповісти всім гостям про цей “секретик”. Не знаю, як я витримала цю зміну. Мишко з Христею так сміялися, цілувалися. А на її місці могла бути я….
– Машо, підійти. Ось, гонорар та понаднормові. Молодець, гарно сьогодні попрацювала, – сказав директор та вручив мені товстий конверт.
Чесно, мені було так огидно доторкатися до конверта. Але переступила свою гордість – Євангелії треба заплатити за садочок, купити зимовий костюм та чобітки. А я обійдуся, буду одягати дві пари шкарпеток. А дірку в колготах можна зашити. Нічого страшного, впораюся.
Однак, довго не могла заснути. Все думала про Мишка – а чому йому так добре? Не совісно, що покинув мене з дитиною, навіть аліменти не платить. Хоча сподіваюся, що рано чи пізно усвідомить свою помилку. Просто хочу, щоб дитина жила у повній родині. Захоче прийти до нас – з радістю прийму в родину. Здається, що я кохаю його досі…
Варто дівчині забути про такого горе-батька?