Олеся завжди мріяла про дитину, тому коли дізналася, що вагітна – була на сьомому небі від щастя. Все йшло за планом рівно до моменту пологів.
5 годин поспіль дівчина намагалася народити найбажаніше дитя. Через якийсь час вона таки почула його крик, але втратила свідомість.
Як тільки прийшла до тями, почала просити санітарок, щоб вони принесли їй малюка, але ніхто не поспішав цього робити. Тоді вона почала дуже хвилюватися, хотіла сама шукати лікаря, але сил не було навіть підвестися на ноги.
Ввечері до неї зайшов головний лікар з сином на руках. Обережно поклав на груди та підійшов до вікна. Йому не хотілося бачити обличчя Олесі, коли вона ж нарешті побачить свою дитину. За довгі роки практики він чого тільки не бачив, але таке з ним трапилося вперше.
Річ у тому, що у немовля були відсутні вушні раковини. Однак, слух був відмінним, він чудово реагував на різні голоси та звуки.
– Моє дитятко, мій Богданчик. Я тебе полюбила ще до того, як ти з’явився на цьому світі, – тихо відповіла Олеся та ніжно поцілувала маківку сина.
Звісно, що без цькувань однокласників не обійшлося. Але Богдан не зважав на образливі слова. Його завжди цікавила музика. Він обожнював слухати татусеві касети з піснями. Батьки зрозуміли, що у нього є талант, тому хотіли записати до музичної школи.
Правда, спершу директор відмовлявся брати таку “особливу дитину”:
– Ви ж розумієте, що важко працювати з таким учнем. А раптом у нього нічого не вийде? Це ж дарма витрачений час!
Однак, вони знайшли чудового педагога, який погодився займатися з хлопцем вдома. Тому ледь не щодня Богдан поспішав до пані Галини на заняття. Йому дуже подобалося грати на піаніно, він швидко вивчав всі ноти та композиції.
А через декілька місяців Олеся дізналася, що можна зробити операцію синові на слух. Правда, досить довго не знаходили донора.
Відтоді минуло майже 10 років. Богдан став чудовим музикантом, працював у місцевій філармонії, з групою гастролювали не тільки Україною, але й закордоном.
– Знаєш, мамо, я досі не вірю, що мені тоді зробили операцію. Стільки часу ми чекали. Цікаво, хто ця людина? Хочу їй особисто віддячити та потиснути руку.
Мама тоді повернулася до сина та зняла накладне волосся. Богдан ніколи не помічав, що вона завжди ходила з розпущеним волоссям, ніколи навіть косу чи хвоста не заплітала. Відчув, як по щоці пробіглися сльози.
– Матусю, то це ти моя рятівниця? тремтячим голосом запитав. Старенька тільки тихо помахала головою.
Відтоді хлопець ніколи не забував про стареньку матусю та всіляко їй допомагав.
Олеся вчинила правильно? Ви підтримуєте такий вчинок? Чому?