Цього місяця виповнюється 20 років з того часу, як Олена переїхала до столиці. В цьому місті завжди вирувало життя наповну: купу людей, купу машин… Ні хвилиночки спокою. Навіть вночі Київ не переставав бути активним.
Жінка вранці перед роботою любила спостерігати за туристами, які захоплено дивувалися кожні дрібничці, кожній вуличці, кожній будівлі. А тут ще й багацько вітрин з розкішним одягом, косметикою та сумочками. Ще коли Олена була студенткою, то не могла й хвилини спокійно простояти біля магазину. Завжди заглядала на розкішні вбрання, подумки їх приміряла і сподівалася, що колись зароблятиме достатньо, щоб дозволити собі таку сукню. Але вона виросла, стала дорослою жінкою, яка має піклуватися про чоловіка і дітей, тому думки про такі дурниці більше не займали її голову.
Олені подобався Київ. Вона ніколи не хотіла залишатися у тому маленькому місті, де не було жодних перспектив. Приїжджала хіба у суботу, щоб стареньких батьків провідати. І все. Більше її нічого не тримало.
– Ой, хто це до мене приїхав? Ну, нарешті! Я вже вас зачекалася, – завжди радісно говорила мама Люба, коли бачила на порозі донечку з онуками – старшою донечкою Мирославою та молодшим сином Петриком.
Малі були в захваті від таких поїздок до бабусі. В селі їм подобалося все: і гуси, і курчата, і велике подвір’я, де можна було навіть футбол поганяти.
Олена розуміла, що колись і вона ось так буде радіти онукам. Здавалося, що з дітками бабуся Люба помолоділа на декілька років. Тоді її вже не турбувала хвора спина чи серце, забувала про всі негаразди. Немов обійми онуків проганяли всі лихі думки геть.
Але тепер у хаті порожньо. Ніхто не приготує смачні пиріжки, аромат яких тягнеться на весь будинок. Мами не стало декілька місяців тому. Олена мовчки оглянула хату – нічого не змінилося. З чоловіком вона розлучилася майже рік тому, все вирішили без сварок, спокійно.
Що було робити з будинком – вирішила його продати. Їздити часто вона й так сюди не зможе, а без нагляду він геть пропаде.
Сьогодні вони нарешті підпишуть всі документи та власники переведуть їй на картку решта грошей за хату. Вона вже знала, що може купити діткам по однокімнатній квартирі у Києві, матимуть про запас, так сказати.
У сусідів так гарно розцвіли жоржини. А ось на її подвір’ї красувалася калина, яку ще колись дідусь посадив.
Олена відчинила ворітця та пішла додому. Таке дивне відчуття огорнуло її з середини. Немов щось тут тримає та не хоче відпускати.
У матусиній кімнаті стояв фотоальбом. Олена сіла на старе скрипуче ліжко та почала переглядати світлини. І тут згадала, як у дитинстві бігала з сусідськими друзями по дворі, з подругами квіти збирала. І про перше кохання не забула – Мишко перелазив через паркан, щоб побачитися з нею. Та він потім пішов у армію, а згодом приїхав до міста з красивою нареченою.
Тоді Олена купила квиток в один кінець до столиці. І довго не приїжджала додому, лиш би не побачити Мишка з дитиною. Тремтячими руками одягла на шию матусину хустку – її колеги на роботі одразу засміяли за такий “модний” аксесуар.
Її спогади перервали хлопчики, які відчинили двері.
– Добрий день, а ви хто? – запитали в один голос.
– Я Олена, донька Люби Коваль.
– А ми знали бабусю Любу, вона нас різними цукерками частувала.
Хлопчикам на вигляд було років по 8. Один тримав у руках мале цуценя.
– А вам цуцик не потрібний? Ми знайшли його біля річки, жалібно гавкав. Ось шукаємо для нього господарів.
Олена завжди мріяла про собаку. Колись у них жив великий пес Бровко, який добре охороняв хату. А потім, коли жінка переїхала до Києва, то зрозуміла, що тримати тварину у квартирі – погана ідея, стільки було б клопотів.
Вона тремтячими руками взяла цуценя. Воно ніжно облизало щоку, згорнулося калачиком та заснуло.
– Мироне, Василю, ось де ви, а я вас шукаю. Вже думав, що ви знову до лісу дременули, от розбишаки, – чула з двору жінка.
До хати зайшов літній чоловік. Олена одразу впізнала свого Мишка.
– Здрастуй, Олено. А ви чому жінці набридаєте? Ще й собаку безпритульну їй принесли. Вона тут не буде жити, – лаявся дідусь на онуків.
– Ні, Мишко, ти помиляєшся. Я залишаюся у місті. А цуценя буде зі мною, охоронятиме господарство. Його звати Бровко.
– Ну, тоді я тобі з радістю допоможу. Якщо треба паркан полагодити, дах перекрити чи дрів нарубати – клич, ти знаєш, де моя хата.
Мишко з онуками пішов геть. Олена ще раз оглянула хату – ні, вона не хоче покидати рідну домівку.
Пішла на двір, цуценя кумедно поскакало за нею. Олена зняла з воріт табличку “продається”, зателефонувала до покупців та скасувала угоду.
– Скоро зима, треба підготуватися до холодів. А ще взимку онуки приїдуть, у сараї були мої старі санчата. Бровко, ходімо додому.
Тоді Олені стало спокійно на душі. Тепер вона нарешті приїхала додому.
А ви б залишилися жити у батьковому будинку? Олена вчинила правильно?