Люба мала чудову роботу, та й начальство її цінувало. А як інакше? Дівчина віддавала професії всю себе, намагаючись втекти від сумних думок, які її переслідували.
Її серце розривалося кожного разу, коли вона зустрічала на вулиці щасливих подруг, які гуляли зі своїми дітками. Їй вже майже 30, а завагітніти ніяк не виходить. Вони з чоловіком вже все перепробували — нічого не допомогло.
Люба зустріла свого коханого Ігорчика, ще коли вони навчалися в школі. Після випускного вирішили жити разом. За гроші на оренду квартири батькам навіть думати не доводилося. Молоді люди давали собі раду самі. Минуло кілька років, і вони накопичили невелику суму на власне житло. Не без допомоги найрідніших, але нарешті змогли купити будинок у передмісті, про який завжди мріяли.
Кохання між молодими людьми за всі ці роки не згасло ані на йоту. Але щасливою Любу точно не можна було назвати.
Вона постійно думала про дітей, який у подружжя не було. Вони хотіли, намагалися, все для цього робили, але….. Вони звернулися до репродуктивної клініки, де їм запропонували наважитися на спеціальну процедуру запліднення. Лікарі переконували, що це дуже безпечно, але Любі чомусь було якось не по собі.
Жінка поділилася своїми переживаннями з Ігорем.
– Якщо ти хвилюєшся і маєш якісь сумніви — тоді ми не робитимемо цього! Я не хочу тобі нашкодити. Вигадаємо щось інше, – підбадьорливо усміхнувся чоловік.
Люба вже давно думала про те, щоби взяти дитину з дитячого будинку. А нещодавно ще й побачила по телевізору дитину, яка через події в Україні залишилася без батьків.
В серці зародилося дивне відчуття, яке підказувало їй, що вона може стати мамою цій прекрасній дівчинці.
Ігор швидко зібрав усі необхідні документи, і вони одразу попрямували до дитячого будинку, щоб познайомитись із дівчинкою.
– Вибачте, але Маргаритку вчора забрала інша сім’я. Але ви можете познайомитися з іншими дітками. Раптом вам хтось приглянеться.
Погодилися, але дуже скоро пошкодували про своє рішення. Проблема була не в тому, що діти були неохайні чи погано виховані. Але кожен із них заглядав їм у вічі з такою надією, що хотілося кинути все і втекти. Люба розуміла, що кожна дитина сподівається назвати їх мамою та татом. Але чомусь погляд жінки зачепився не за дівчаток у ошатних бантах, хоча вона завжди мріяла про доньку. У кутку сидів хлопчик, який розглядав власні долоні, складені човником.
Трохи поспілкувавшись із малюками, вони вийшли за двері разом із вихователькою.
– Ну, що? Вам хтось сподобався? Оленка, до речі, дуже на вас схожа! Навіть не доведеться щось пояснювати. А Марусечка у нас яка?! 5 років дитині, а вона вже читати вміє.
Люба навіть не слухала, як жінка розхвалює маленьких красунь. Її цікавив тільки хлопчик, якого вона побачила у кутку кімнати.
– Його звуть Тимур. Він у нас з’явився зовсім нещодавно. Його знайшла якась безпритульна в кущах. Вона принесла хлопчика до лікарні, де його оглянули та передали органам опіки. У поліцію ніхто з родичів малого так і не звертався.
На вигляд йому було близько 2-3 років. Він був зовсім здоровий, але ще дуже малий, щоб розповісти про себе. Так він потрапив до дитбудинку. Дорогою жінка шепнула чоловікові, що хоче взяти Тимурчика. Він здивувався, адже вона все життя мріяла про дівчинку.
– Я не знаю, як тобі це пояснити, але чомусь мене до нього дуже тягне.
Ігор заперечувати коханій не став.
– Попереджаю одразу: з хлопчиком можуть виникати проблеми. Він мало говорить, та й про батьків його біологічних нічогісінько невідомо, – суворо заявила директорка дитбудинку.
– Нічого! Ми до всього готові, – з усією впевненістю сказав Ігор.
Забрали вони Тимурчика додому. В першу чергу його нагодували, а тоді відвели у ванну. Коли малюка купали, Люба помітила у нього на лопатці незвичайну пляму – у формі ромба. Незабаром хлопчик заснув, а здивована жінка вирішила серйозно поговорити з чоловіком.
– Пам’ятаєш Улянку з нашого двора?
– Ну! Лелеченя?
– Так! А пригадуєш, чому її так назвали?
– Так то ж сусідські хлопці це прізвисько вигадали через її трикутну родимку. Вона всім розповідала, що то подарунок від лелеки.
– Отож-бо! Тільки родимка була не трикутна, а ромбоподібна!
Ігор зрозумів, на що натякає дружина. Хоча не був упевнений, що родима пляма Тимура якось пов’язана з їхньою подругою дитинства. Все могло бути простим збігом. Ось тільки жінка не могла викинути це з голови.
Вона вирішила зателефонувати колишній однокласниці, яка була старостою, і все знала про всіх. Виявилося, що з Уляною доля обійшлася жорстоко. Вона вийшла заміж, ось тільки чоловік виявився зрадником, і вони розійшлися. До того ж у неї ще в дитинстві хтось забрав дитину. Тоді в місті багато про це говорили, але Люба з Ігорем вже переїхали до столиці і нічого про це не знали.
Після того, що сталося, батьки Лелеченя буквально згасли. Незабаром їх не стало, а сама Улянка почала божеволіти. Чоловік без жодних докорів сумління вирішив здати її до психіатричної лікарні. Ось тільки у відділенні працювала тітка однієї з однокласниць, і вона допомогла довести усім, що з дівчиною все гаразд.
Після розмови жінка ще більше переконалася, що усиновлений хлопчик і є син подруги дитинства. Вона порадилася із чоловіком. І той сказав, що треба їхати до рідного міста, і робити аналіз ДНК. Причому так, щоб Уляна нічого не дізналася.
Люба залишила чоловіка з Тимуром, а сама поїхала до рідного міста. Зупинилася у хостелі, а потім вирішила відвідати могили батьків – своїх та чоловіка. Вона поплакала і трохи прибралася на цвинтарі, а потім повернулася до центру. Зголодніла і вирішила зайти до торговельного центру, де були продуктові магазини. Вона бродила магазином, роздумуючи про те, як краще зустрітися з Уляною. І в цей момент побачила її просто перед собою.
Зустріч була емоційною – вони не бачилися довгі роки. Люба не уявляла, з чого почати. Тому запропонувала спочатку посидіти десь і поговорити. Вони вирушили до найближчого кафе і зробили замовлення. Люба розповіла про те, як вони із чоловіком живуть після переїзду до Києва. Про всиновленого хлопчика не сказала нічого. А от Уляна мовчати не змогла — розповіла про той день, коли втратила сина.
Тоді в гості навідалася свекруха, якій не сподобався безлад у будинку. Вона сказала, що погуляє з Артемом, а невістці за той час треба все прибрати. Тоді хлопчику було лише кілька місяців. Жінка одягла дитину та віддала свекрусі. Більше вона його не бачила. Що сталося, ніхто й не зрозумів. Свекруха сказала, що відійшла від коляски буквально на хвилину, а коли повернулася, дитина зникла.
– Минуло вже 2 роки, а я й досі змиритися з втратою не можу. Я знаю, що мого синочка викрала коханка Василя. Навіть була готова заплатити їй, аби тільки дізнатися всю правду.
Проте слідчі з’ясували, що коханка чоловіка має залізне алібі. Уляна цьому не вірила, тому й вирушила додому до безсоромної. Та, як і раніше, казала, що нічого не знає. При цьому у її очах читалося садистське задоволення. Нещасна матір не витримала і напала на неї з кулаками.
Після того Василь і вирішив запхати Уляну до психлікарні. З того часу вона жила лише надією якось возз’єднатися із сином. Заміж вона більше не хотіла виходити. Подруги ще побалакали, а потім розійшлися. Люба непомітно поклала у сумку склянку, з якої пила Улянка, та серветку, куди вона загорнула жуйку. А потім вирушила до столиці. Генетичний матеріал подружжя передали до лабораторії. Їм залишалося лише дочекатися результату. Хоча вони й так розуміли, що Тимур – це Артем. Занадто багато було збігів для простої випадковості.
Результати тесту лише підтвердили їхні припущення. Хлопчик і справді був сином Уляни. Насамперед подружжя вирушило до психолога, щоб він допоміг їм скласти план дій. Повідомляти правду матері та дитині треба було обережно, щоб психіка не постраждала. Довелося подати заявку на відмову від усиновлення. На той час Уляна вже все знала, але в суді на них дивилися косо. Ніхто не підозрював, чому вони відмовляються від нещодавно усиновленого хлопчика.
Мати поступово знайомилася з сином — на них чекав довгий шлях до того, щоб стати рідними людьми. Лише за кілька місяців Уляна забрала Артема до рідного міста. Хлопчик на той час цілком адаптувався, вже почав розмовляти. Коли Любу почало нудити, вона не відразу зрозуміла, в чому справа. Списала все на стрес. Але симптоми не проходили, і вона почала підозрювати, що може бути вагітна. Намагаючись не надто сподіватися на диво, жінка зробила кілька тестів. Вони підтвердили її здогад — вона й справді чекала малюка. За кілька місяців на світ з’явилася довгоочікувана донька.
А у вашому житті були збіги, які здавалися неймовірними?