Дорога до рідного дому, до рідного міста, де я народилася і виросла, для мене назавжди закрита!
А все це через моїх злісних сусідів! Кілька років тому вони прозвали мене чорною вдовою. Тепер мало не всі мешканці Вінниці мене так звуть.
Все почалося, коли мені було 18 років. В той період я познайомилася з хлопцем, якого вважала своєю долею, своїм ідеалом.
Наші стосунки так красиво зароджувалися. Ми були майже нерозлучні: ходили на романтичні побачення, гуляли містом до світанку, дарували одне одному подарунки та не могли розлучитися не на один день.
Не минуло й кількох місяців, як коханий освідчився мені в коханні і запропонував мені свою руку і серце. Ну, як я могла йому відмовити?!
З нетерпінням чекала на нього наступного вечора. Хотіла познайомити його зі своїми батьками, але він так і не приїхав. Я обірвала телефон коханого сотнею дзвінків, але жодної відповіді так і не отримала.
Зранку мені зателефонували з поліції.
– Ви Оксана?
– Так, це я.
– Ваш хлопець потрапив в аварію. Ми побачили пропущені виклики з Вашого номера, тому й передзвонюємо.
– Як в аварію?! Що з ним? Де він? Я зараз же приїду. Він в порядку?
– Нам дуже шкода, але…. травми були несумісні з життям.
Я довго не могла оговтатися після того, що сталося. У невеличкому містечку, де я мешкала, швидко поповзли чутки. Друзі перешіптувалися, багато хто заспокоював мене, але й були ті, хто стояв осторонь.
Минуло два роки і я познайомилася з Володимиром. Вже не було тої романтики, як вперше, але була інше. Наші стосунки ми будували на дружбі, і згодом вона переросла у почуття.
Ми одружилися і я переїхала до чоловіка в інше місто. Прожили рік, але з дітьми не поспішали. І тут сталося те, що називають вирок. У чоловіка виявилася хвороба, від якої немає ліків. Почалося тривале лікування, але недуга швидко прогресувала. За короткий час його не стало.
Я дуже важко пережила цю втрату. Не розуміла й досі не розумію, як так сталося, що за своє коротке життя стільки горя. Ще важче було, коли повернулася до батьків. Сусіди й друзі від мене швидко відвернулися.
Коли я виходила до магазину, то бачила, як на мене, презирливо дивилися люди, наче я винна у всіх бідах. Але останньою краплею мого терпіння став випадок, коли я побачила, як сусідка наказувала своїй дочці не водитися зі мною. Вона казала: “Не водись із нею, погано закінчиш”.
У мене сльози не висихали з очей, я ніяк не могла заспокоїтись, аж доки не вирішила переїхати туди, де мене не знають.
Знайшла роботу, батьки допомогли винайняти квартиру і я почала жити. Я розумію, що їхати додому мені важко, а зважитися на нові стосунки я ще не готова. Можливо, коли пройде час, біль стихне і я нарешті зустріну того, з ким проживу все своє життя. А поки, працюю й прагну стати самостійною, щоб принаймні сама могла оплачувати своє житло.
Що Ви думаєте про всю цю історію?