40 років минуло від того дня, як я почала хвилюватися через те, що м...

Час прочитання: 3 хвилин(и)

40 років минуло від того дня, як я почала хвилюватися через те, що мій чоловік може у будь-яку секунду піти від мене назавжди.

З Юрком ми знайомі ще з самого раннього дитинства. Разом ходили у садочок, потім в школу та в університет на одну спеціальність вступили, але про це зараз детальніше. У нього була кохана дівчина з якою вони були разом 5 років. Зустрічалися вони з 14, а у 19 посварилися через такі дурниці, що й досі смішно, проте його пасія вирішила на зло розпочати стосунки з іншим хлопцем, а зовсім швидко — одружилася.

Юра був сам не свій від розвитку цієї події, тому я вирішила його підтримати. Минав час і йому ставало значно легше, хоча б міг нормально товаришувати з іншими людьми. Так, час минав, проте рана була всього лиш заклеєна пластиром, а не зшита.

Попри те, що ми завжди з Юрієм були разом ніколи не відчувала я його якоїсь особливої уваги чи проявів любові, та всі одногрупники почали нас називати парою, якось і я закохалася у нього. А що? Він досить розумний, надзвичайно красивий та перспективний, чого ще можна хотіти? Довго не вагалася і запропонувала йому зустрічатися, бо знала, що він нього не дочекаюся. Знаєте що він відповів? Вгадайте. Сказав просто:

— Хочеш, значить будемо разом, добре.

Не було такого, аби він хоч раз сказав мені, що любить мене. Та й взагалі ми дуже делікатно обходили такі теми.

Так, ми одружилися, а я була найщасливішою. Діток ми теж маємо — двох прекрасних донечок. Ніхто не розумів чому ми так швидко все спланували, а мені було байдуже на інших, адже добре розуміла, що тільки колишня мого Юрка поманить його — він раптово піде. Я це розумію усі 40 років. Ні, я не хотіла прив’язати його до себе дітьми, просто я його щиро кохаю і мати від нього плід мого кохання — неоціненно.

Ну що хотіти від чужих людей, коли рідна мама тебе взагалі не підтримує і не розуміє:

– Я не поважаю тебе за те, що ти не поважаєш себе! — постійно говорила мені мама,- ти народила двох дітей від чоловіка, який взагалі тебе не любить і думає про іншу, ти готуєш йому, прибираєш після нього та переш його білизну.

Чесно, мені так байдуже на ці слова. Мені було все одно, що хто і коли говорить, а своєму Юркові я й слова поганого ніколи не сказала, що вдієш… так впливає на мене кохання. Та й він далеко не найгірший чоловік, бо постійно допомагав виховувати дітей, заробляв та приносив гроші у сім’ю. Все у нас було, як у звичайних сім’ях, ось тільки ніхто нікому у любові не зізнавався та на коліна не ставав.

Не повірите, але мені зараз 65 років. Моєму Юрасику, теж — 65. І знаєте що? Ми досі разом, нікуди той Юрко від мене не подівся, а я досі боюся, що він може піти у будь-яку хвилину. Можливо, я сама виробила у собі таку звичку — хвилюватися та тримати. Не знаю, але я задоволена життям. У нас є внуки, машина, квартира, дача ну і звичайно — болячки. Так, я сміюся сама з себе, через свою манеру любові.

Мушу згадати випадок найбільшого перелому у нашому подружжі. Він таки зустрівся з нею, коли їм було по 40 років. Вони ніколи не ходили на зустріч випускників, а ось цього року пішли, наче доля їх сама туди відправила, а раніше не ходили, бо боялися зустрітися.

Так ось, мого Юрка не було аж до 8 ранку вдома, потім він розповів, що був з нею та довго розмовляли у якомусь барі. Так, я згідна, у них було, що обговорити, тому я не починала істерик. Просто ще 6 місяців після того терпіла його холод до мене, а зараз, наче все на своїх місцях. Тішуся, що він прийняв правильне рішення, бо тоді у нас якраз дівчатка почали одружуватися.

І знову ж час нам допоміг. Коли на світ з’явилося моє сонечко — Миколка (перший онук), то Юрася ніхто не впізнавав, бо його очі почали палати, як у юності, а мені це дуже подобалося.

Так, мені складно. Дуже важко жити щодня у невпевненості, знати, що тебе не люблять. Та якщо порівнювати усі сім’ї, які я знаю — моя є найкращою!

Ну що хотіти від чоловіка, який усе життя старався допомагати, виховував дітей, а зараз внуків бавить, та й мені ніколи злого слова не сказав, навіть пробував піклуватися, коли я захворіла і не могла піднятися з ліжка. Я йому довіряю усе, але все одно боюся залишитися одна.

Минуло цілих сорок років, а від чоловіка я не почула найзаповітніших слів…

Я не скаржуся, просто роздумую.

А ви змогли б жити у таких умовах?

Напишіть нам у коментарях вашу думку стосовно цієї публікації. Якщо вона вам не сподобалась, нам теж цікаво, чому. Дуже дякуємо вам за вашу увагу і зворотній зв'язок!

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector