Ще з раннього дитинства мене виховувала бабуся, бо мама поїхали кудись шукати нове щастя. Я не знала свого батька. У моєї мами були відносини, але як тільки її хлопець дізнався про те, що вона вагітна, одразу зник з її життя.
Знаю лише, що він одразу поїхав з нашого міста, а мама кинулася шукати його. Зі мною ніколи не виникало проблем: бабуся жила одна, дідуся не стало ще десять років тому, ось вона всі сила витрачали виключно на моє виховання.
Колись бабуся знайшла замість мами на ліжку записку, де вона розповіла, чому їй потрібно терміново поїхати. А мені навіть тоді ще й рочку не було. Вона поїхала надовго, майже на все життя. Рідко телефонувала нам. Свого красеня вона так і не розшукала.
Я дуже добре пригадую той момент, коли мені було шість років і мені мама подарувала ляльку “Барбі”. А потім мій перший дзвоник в школі, куди мене повела бабуся. Я дуже мріяла про те, щоб моя мама приїхала і побачила мене…
Але все було марно. Другий раз вона приїхала, коли мені виповнилося 10 років. Вона почала розповідати, що живе разом з якимось чоловіком, але взяти мене до себе немає можливості, оскільки вони живуть в орендованій кімнатці. Якщо чесно, то тоді я вже не особливо хотіла її бачити і не збиралася кидати свою бабусю.
А потім мама приїхала на мої 16 років. Я помітила, що вона була вагітна. Подарувала мені золоті сережки і пішла з бабусею в іншу кімнату говорити. Я лише почула декілька слів, які сказала їй бабуся: “Йди геть. Я не хочу навіть такого чути”.
Моя мама поїхала, а я почала випитувати в бабусі, про що була розмова, але вона мовчала. Тільки недавно я дізналася, що мама вмовляла бабусю продати або ж обміняти двокімнатну квартиру та однокімнатну. Їй тоді терміново потрібні були гроші – мовляв, скоро народиться друга донечка, а вона така ж внучка.
Але бабуся не стала її слухати і вигнала з квартири. Це все мені мати потім розповіла. Після цієї ситуації, моя мама практично зникла з мого життя, навіть не телефонувала. Потім я підключила собі Інтернет і знайшла її в одній соціальній мережі. Правда, вона не сильно цікавилася мною, прийняла заявку в друзі, але нічого не писала. Я просто переглядала її фотографії: ось вона, її чоловік та маленька дитина.
Я закінчила навчання, почала зустрічатися з хлопцем, але коли мені виповнилося 22 роки, захворіла моя бабуся. Навіть довелося одразу продати дідусеву дачу – лікування було вкрай дороге. Я навіть розлучилася зі своїм хлопцем, бо він не міг зрозуміти, чому я наскільки сильно переживаю за бабусю. В середині літа не стало бабусі. Мама навіть не захотіла приїхати на похорон.
Зате вона була на сороковинах. Вдавала, що дуже сумує за своєю мамою. Але справжня причина її приїзду відкрилася мені одразу. Мама мене попередила, шо вона є першою спадкоємицею на бабусину квартиру. Сказала, що переїде жити сюди разом зі своєю сім’єю. – Але знай – ніхто тебе з дому не жене, – сказала вона. – Будеш жити в кімнаті зі своєю сестрою.
Я не можу просто з ними жити в одній квартирі – всі ці люди мені чужі. До мами я взагалі немає ніякої поваги та любові.
Якщо чесно, то я не знаю, що мені робити. Бабуся не встигла написати заповіт, якось зовсім не до цього було. Я завжди вважала, що тільки я успадкую квартиру, адже тільки ми були вписані тут. Друзі і знайомі мені радять, щоб я до останнього відстоювала свої права.
Думаю, що вся рідня одразу заступиться за маму, оскільки з нею завжди всі підтримували теплі відносини, а бабуся не дуже любили, вважали, що це вона її колись вигнала з дому, як тільки я народилася.
Я не хочу жити разом зі своєю сім’єю, хоча важко цих людей так називати. Я хочу влаштувати своє життя, мати відносини, своїх дітей. Дуже шкода, що бабуся не склала заповіт.
А що б ви порадили дівчині в даній ситуації?