Від дітей я щастя не маю. Вже й забула, як донька виглядає, а про сина й говорити соромно. Онуки хату минають мою. Їм баба була треба, коли на навчання грошей не вистачало. Копійку до копійки складала — усе для них. Невістка ж ніколи й не подякувала. Хіба я винна, що син у мене непутящий? Я ж їй дітей вигляділа, коли вона вчилась заочно в інституті. І вночі до них вставала, і пелюшки прала, щоб не відволікати від навчання. Народилися ж обидва хлопці один за одним, важко їй було. Я тоді всі клопоти на себе взяла. А зараз навіть не гляне у мій бік. Викохала онуків, а вони, як приїжджають до матері, навіть у мій двір не ступлять. Що їм зараз стара баба! Он на яких машинах їздять! Що було — те загуло. А мені в їхньому житті місця немає
Молода жінка з маленькою дитиною на руках зайшла до сільського магазину. Придбавши необхідні продукти, жінка вийшла. Дві старенькі жінки, що сиділи на довгій старенькій лавці попід стіною, мовчки подивились їй услід. Кожна з них думала лише про щось своє. Першою порушила тишу Ольга:
— Таке малесеньке дитяточко! Ще рости й рости, аж доки мама дочекається собі підмоги…
— Аби лиш не дочекалась того, що я дочекалася від своїх дітей, — відказала Марія, спираючись на кривувату палицю. — От маю двох дітей, а хто мені хоч слово добре мовить? Син любить горілку. Як грошей на свою сивеньку не має, то руку до пенсії тягне. Свою сім’ю син не вберіг, тож зараз, окрім чарки, ніхто йому не потрібен зовсім, навіть мати рідна. Вже й онуків має від старшого сина, а розуму не додалося зовсім за стільки років. Що за життя таке? Чоловік покійний мій такий самий був. Мовчала. Тепер син, і знову мовчу. Недаремно хтось мудрий сказав, що як не мав щастя замолоду, то й на старості літ його не чекай…
— А дочка хіба не навідується? — поцікавилась Ольга.
— Я вже скоро забуду, як вона виглядає!Коли вона була маленька, то моє серце материнське тішилось, що буде до кого на схилі віку голову свою прихилити… Я ж її пестила, бавила, сама боса була, а доню одягала якнайкраще, щоб вона у мене, як квіточка яскравою була. Накуплю тканини — і до кравчині Яніни. А вона уже нашиє для моєї дівчинки вборів усіляких гарненьких наробить.
А як виросла дочка, вийшла заміж, то переінакшилась. Гир та гир до мене. А потім і взагалі виїхала у Росію, на батьківщину свого чоловіка. Там і досі. В мене було 5 років, а я кожного новину чекаю. Марія утерла хустинкою сльози, що рясно зросили глибокі зморшки на щоках.
Ольга в той час запитала:
— Внуки хоч зрідка навідуються? Недалеко ж живуть.
— Та де там! Їм баба була треба, коли на навчання грошей не вистачало зовсім. Копійку до копійки складала — усе для них. Невістка ж ніколи й не подякувала. Хіба я винна, що син у мене непутящий? Я ж їй дітей вигляділа, коли вона вчилась заочно в інституті. І вночі до них вставала, і пелюшки прала, щоб не відволікати від навчання. Народилися ж обидва хлопці один за одним, важко їй було. Я тоді всі клопоти на себе взяла. А зараз навіть не гляне у мій бік. Викохала онуків, а вони, як приїжджають до матері, навіть у мій двір не подивляться. Що їм зараз стара баба! Он на яких машинах їздять! Що було — те загуло. А мені в їхньому житті місця немає, зайва я для них…
Заплакала Марія, подивилась на сусідських дітей і подумала чому ж її життя стало таким сумним…
Чому діти ставляться так до своїх стареньких батьків?